Розділ 15.

Аргон. Ціна мовчання

Він сидів під альтанкою довго після того, як у її вікні погас останній відблиск каганця.

Двір був тихим. Персик вмостився десь на паркані — Аргон чув його, не бачив — і муркотів собі під ніс щось рівне й неквапливе, ніби складав власну нічну молитву. Афінське небо лежало над дахами густе й зоряне, таке, яким буває лише тут — нижче, ніж будь-де, майже на відстані руки.

Аргон дивився в нього й думав про те, що рука — не дотягнеться.

Він знав це небо інакше. Знав його зсередини — його запах, його тишу, його холод на рівні, де немає ні диму, ні людського голосу. Знав, як воно виглядає, коли дивишся на нього зверху, а не знизу. Це знання ніколи не зникало — воно просто лежало в ньому тихо, як лежить у людині щось давнє й незмінне.

Та сьогодні небо нагадало йому не про висоту.

А про те, чого він більше не мав.

Він думав про той момент — короткий, незахищений — коли вона поцілувала його в щоку. Природно. Без думки. Так, як цілують тих, кому довіряють більше, ніж самі встигли усвідомити. Він відчув це — тепло її губ на шкірі, легкість, з якою це трапилось, і те, як одразу ж після цього вона замерла.

Відчула.

І злякалась того, що відчула.

Він не ревнував. Це він повторював собі часто — і це була правда. Ревнощі були б надто простими для того, що він носив у собі. Ревнощі — це страх втратити. Але він уже втратив. Давно, у той день, коли небесний поріг зачинився за ним — і він опинився тут, у чужому тілі, без крил, без імені, без жодного права на те, щоб бути впізнаним.

Вона чекала Фабіана.

Вона не знала, що Фабіан сидить зараз у її дворі й дивиться на зірки.

Аргон поклав долоні на коліна. Пальці були спокійні — зовні. Він давно навчився цього: тримати руки нерухомо, коли все всередині рвалось у різні боки.

Тільки не зараз, — думав він. — Не зараз, коли вона тобі довіряє. Коли приймає твій подарунок і дивиться на тебе так, що ти ледь утримуєш дихання. Якщо скажеш правду зараз — це буде зрадою. Вона відкрила двері Аргону — не Фабіану. Вона жаліла Аргона, доглядала Аргона, сміялась з Аргоном. А ти скажеш їй, що весь цей час — підміна? Що те, чому вона довіряла, мало інше обличчя?

Він уявив, як вона відступає.

Як гаснуть ці оливкові очі — не від болю, а від чогось холоднішого. Від зради. Від відчуття, що її обдурили саме там, де вона була найвразливішою.

Ця картина була нестерпнішою за все інше.

Тому — мовчання. Ще трохи. Ще один день. Ще один вечір, ще одна ніч під афінським небом, де зірки занадто близько і нікуди від них не дітись.

Але мовчання коштувало.

Сьогодні — дорожче, ніж учора.

Він думав про неї — не як думають про когось далекого, а так, як думають про людину, що за двома дверима від тебе. Про те, як вона тримає кружку двома руками. Як схиляє голову, коли слухає. Як сміється — рідко, але від грудей, і від цього сміху весь двір стає іншим. Як торкається кулона пальцями — неусвідомлено, машинально, ніби перевіряє, чи він ще тут.

Я тут, — думав він. — Я тут. Я завжди тут.

Але не міг сказати цього вголос.

Персик злізти з паркану й безшумно підійшов до нього. Умостився поруч — без запрошення, без питань — і поклав голову на лапи. Бурштинові очі дивились у темряву зі спокоєм істоти, що знає більше, ніж говорить.

Аргон подивився на нього.

— Ти єдиний тут, хто знає обидва мої імені, — сказав він тихо. — І тобі все одно.

Кіт кліпнув.

Аргон ледь всміхнувся — гірко, але щиро.

Він думав про те, чого хотів. Не як мрію — як фізичний біль, що живе між ребрами й не зникає. Обійняти її. Просто — обійняти. Відчути її тепло без відстані, що він сам поставив між ними і яку не мав права скорочувати. Поцілувати — не в скроню, не в чоло, не тими братськими дотиками, що він дозволяв собі в найважчі моменти. По-справжньому. Так, як цілують тоді, коли більше немає сил вдавати, що не хочеться.

Але замість цього він складав руки на колінах.

Тримав їх нерухомо.

І дивився на зірки.

Лісандр учора сказав про чоловіка в темному, що стояв біля брами й дивився в бік пагорбів. Аргон запам'ятав це — і поклав разом із тим, що вже знав. Устина приходила надто часто для когось, хто просто хоче вчитися. Задавала питання, що звучали невинно — але разом складались у щось інше. Мапу. Портрет. Розуміння того, де Олівія буває, коли і з ким.

Рада не спить, — думав він. — Вони чекають. Вони завжди чекають — терпляче, як чекають ті, що знають: час на їхньому боці.

Але час — і на його боці теж. Поки він тут. Поки стоїть між нею і тим, що наближається.

Він підвівся. Персик підняв голову, поглянув і знову поклав.

Аргон зробив кілька кроків до дверей і зупинився. Поклав долоню на одвірок — дерево було теплим після денного сонця, шорстким під пальцями. За цими дверима вона спала — чи намагалась заснути.

Він стояв так хвилину. Може, більше.

Потім відпустив дерево і зайшов усередину — тихо, не торкаючись нічого зайвого.

Ще трохи, — сказав він собі. — Спочатку — захист. Спочатку — безпека. Спочатку — переконайся, що вона в безпеці. А потім — правда.

Але десь у глибині він знав: правда не чекає вічно.

Вона приходить сама — коли накопичується до краю.

І тоді вже не питає дозволу.