Розділ 14.

Олівія

Ніч прийшла тихо.

Я сиділа на ліжку й тримала гребінець у руках — не вкладала, не прибирала, просто тримала. Срібло було теплим під пальцями. Жовті камінчики ловили місячне сяйво крізь відчинене вікно й поверталися мені тим же світлом — тихим, майже живим.

Майстер сказав, що тебе називають Олівія Геліа, Сонячна.

Я провела пальцем по тонких зубцях. Повільно. Вдруге. Втретє.

Як дивно він мене бачить. Не як цілительку. Не як дар, не як символ чи знаряддя небесного порядку. А як жінку — з ім'ям, що звучить тепло. З волоссям, для якого варто замовити срібний гребінець у майстра.

Ця думка прийшла — і одразу за нею прийшла інша.

Гостра. Безпощадна.

Лише п'ять місяців.

Я поклала гребінець на коліна й закрила очі. П'ять місяців. Не рік, не два, не ціле прожите без нього життя — лише п'ять місяців із того дня, як небо забрало Фабіана. І ось я сиджу в темряві й думаю не про нього — а про подарунок іншого чоловіка. Про те, як він дивиться. Про те, що мені від цього погляду — добре.

Ти зрадила його пам'ять.

Думка впала, як камінь у тиху воду. Кола пішли — повільно, невідворотно.

Я схопила кулон. Стиснула в кулаці, ніби він міг зупинити це. Ніби якщо достатньо міцно — він нагадає мені, хто я є й кого чекаю.

Але кулон цього разу відповів інакше.

Не тим холодним, важким теплом, що буває, коли він мовчить і просто є. І не тим пульсуючим вогнем, що кидав мене в здивування в перші тижні. Він був теплим — так. Але в цьому теплі вже не чувся поклик. Не чувся Фабіан.

Чувся — хтось поруч.

Я різко відпустила підвіску.

— Ні, — прошепотіла в темряву. — Я не маю права.

Але серце не слухалось заборон. Воно просто билось — рівно й наполегливо, як б'ється тоді, коли щось відбувається всупереч розуму.

Я лягла, відвернувшись до стіни, і заплющила очі. Стала навмисно думати про Фабіана — збирати образ по шматочках, як збирають розсипані намистини. Його руки. Його голос. Те, як він говорив про вогонь Гестії — терпляче, ніби я була першим вогником, що ще не вміє горіти без вітру. Те, як дивився — з тим спокоєм, що буває лише в тих, хто бачив більше, ніж людський вік може вмістити.

Образ поставав.

Але він уже не був таким чітким, як місяць тому. Не таким гострим. Ніби хтось обережно розмивав його краї — день за днем, непомітно — і я раптом побачила, що не можу відновити точний колір його очей. Не можу почути інтонацію голосу — лише знаю, що вона була. Не можу відтворити дотик — лише пам'ятаю, що він був теплим.

Пам'ять розмивається. Як пісок після дощу.

Від цього усвідомлення стало так боляче, що я притиснула руку до вуст — щоб не видати звуку. Щоб не злякати тишу, що стояла за дверима.

Я берегла ці спогади. Берегла старанно — поливала їх кожного ранку, як поливають квіти, що не мають коріння. Готувала його улюблений настій. Залишала гребінець на підвіконні на тому місці, де він ніколи й не лежав. Тримала кулон близько до шкіри.

Але спогади — не квіти. Їх не врятує вода.

І кожен новий день, такий живий і такий повний — Персиком, і сусідами, і хворими, і Аргоном із його рівним кроком і зеленими очима — забирав по краплині те, що я намагалась зберегти.

Він повернеться, — сказала я собі. Тихо. Без переконання.

Слова прозвучали так, як звучать ті, що перестали вірити у власне значення.

Я стиснула очі міцніше.

За вікном Афіни дихали рівно. Десь далеко — сміх, брязкіт посуду, чиїсь кроки по каменю. Місто, що ніколи не засинало до кінця. Місто, якому не було діла до моїх нічних розмов із собою.

Я лежала й слухала його дихання — і думала, що завтра все буде простіше. Що вранці я вийду до кухні, і Аргон наллє воду, і Персик вимагатиме уваги, і день почнеться — звичайний, зрозумілий, в якому є місце всьому, крім цих нічних думок.

Я майже в це повірила.

Майже — бо в ту саму мить, коли сон нарешті почав підбиратись до мене, я відчула, як кулон на шиї тепліє знову.

Сам по собі. Без жодної причини.

І цього разу я не злякалась.

Просто притиснула до нього долоню й подумала — ні, навіть не подумала. Просто відчула щось тихе й незрозуміле, що не мало імені.

Заснула так — із долонею на грудях.