Розділ 12.

Аргон
 

Аргон повертався від Версавія з глечиком оливкової олії в руці. Густа, темна, з терпким запахом стиглих плодів — саме така, яку Олівія використовувала для мазей і настоянок. Версавій, як завжди, допоміг без зайвих слів і поспішив назад до дітей. Аргон чув їх ще з подвір'я: Лісандр гасав за Персиком по всьому саду з тим завзяттям, що буває лише у хлопців, які ще не навчились програвати.

Персик, однак, програвати не збирався.

Рудий лиходій тримав дистанцію з таким олімпійським спокоєм, що хотілося аплодувати. Він не тікав — він ухилявся. Філософськи. З гідністю. Кожного разу, коли Лісандр простягав руки, кіт робив один витончений крок убік і сідав, дивлячись на хлопця з висоти свого котячого Олімпу.

За будь-якого іншого дня Аргон би зупинився і спостерігав із задоволенням.

Але сьогодні він відчув тінь небезпеки раніше, ніж побачив.

Не очима, не вухами — тим давнім, глибоким знанням, що залишилось від крил, коли все інше вже забрали. Холодне й чітке, як лезо під плащем. Він зупинився за крок до воріт і стиснув ручку глечика.

Устина стояла біля альтанки.

Струнка, охайна, у світлій сукні з тонкої тканини, що м'яко спадала складками. Холодна коса — жодного пасма не вибилось, жодного непослуху. Правильне обличчя. Сірі очі, що слухали й рахували одночасно — з тією невидимою роботою за ними, яку вміють помічати лише ті, хто сам колись так само рахував.

Устина не сяяла. Вона контролювала.

А поруч із нею — Олівія.

І от тут Аргон зробив те, від чого сам же страждав щодня: зупинив погляд на ній довше, ніж дозволяла безпека власного серця.

Якою прекрасною Олівія була в цей момент, коли схилилась уперед та уважно слухала свою співрозмоввницю. Голова трохи набік, пшеничне пасмо впало на щоку, і вона не відкинула його — забула, захоплена розмовою. На губах — та напівусмішка, що означала: я тебе чую, говори далі. Оливкові очі живі, уважні, без захисту.

Ця жінка не вміла слухати наполовину.

Вона віддавалась цьому повністю — і саме це робило її такою... незахищеною. Перед такими, як Устина. Перед усіма, хто вмів виглядати добром.

Аргон відчув, як пальці самі стискаються навколо глечика, і зупинив цей рух — свідомо, із зусиллям.

Тільки спокійно, — сказав він собі. — Ти просто приніс олію.

— …я лише хочу вчитися, — долинав голос Устини. М'який, виважений, рівний, як поверхня ставка в безвітряний день. — Те, що ти робиш, Олівіє, — це диво. Я хотіла б бути поруч. Бути корисною.

— Якщо хочеш допомагати, — відповідала Олівія, і в її голосі було таке тепло, що навіть звідси Аргон відчував його на шкірі, — то я тільки рада. Тут завжди багато роботи.

Олівіє, — думав він, дивлячись на неї. — Ти бачиш у людях те, що хочеш побачити. І це — і найкраще в тобі, і найнебезпечніше.

Він зайшов у двір.

Устина помітила його одразу — погляд ковзнув по ньому швидко, як по предмету, якому ще не визначили ціну. Затримався на мить довше, ніж дозволяла ввічливість.

— Це… — почала вона.

— Аргон, — спокійно сказала Олівія. — Він дуже мені допомагає.

— Приємно познайомитися, — Устина ледь схилила голову. — Я Устина.

— Знаю, — відповів він.

Вона всміхнулась — рівно настільки, щоб виглядати природно. Не більше.

Аргон поставив глечик і зайнявся розпакуванням, тримаючи руки зайнятими — бо саме зараз їм не можна було бути вільними. Вони б тремтіли. Не від страху. Від того, що Олівія стояла за два кроки від нього, і осіннє сонце лягало їй на волосся, перетворюючи пшеничний колір на золото, і він не міг — не смів — зробити навіть цей крок.

Він думав про неї, як думають про заборонене — знаючи, що нічого не зміниться, але не міг зупинитись.

Якби міг підійти й відкинути це пасмо з її щоки — так, як робив колись, коли мав на це право. Якби міг узяти її обличчя в долоні й подивитись у ці оливкові очі стільки, скільки захочеться. Якби міг сказати їй правду — тут, зараз, при сонці й запасі афінського повітря — і не боятися, що вона відступить.

Він уявив це на одну коротку, жорстоку секунду.

Як вона б подивилась на нього. Як спершу — нерозуміння. Потім — страх. А потім — і це найстрашніше — відраза до того, хто видає себе за когось іншого.

Ти — не Фабіан. Ти чужинець. Ти прийшов у мій дім і брехав.

Аргон відвернувся від цієї думки, як відвертаються від прямого сонця — різко, із болем.

Коли Устина нарешті пішла, залишивши по собі запах ладану й ту холодну ясність, що буває після заходу сонця в горах, він поставив глечик і видихнув.

— Вона може бути нещира.

Олівія обернулась.

— Аргоне, — м'яко, але твердо. — Вона просто хоче вчитися, тому вдруге навідалася. Буде приходити, допомагати.

— Саме це й насторожує, — тихо сказав він.

— Ти надто підозрілий, після того випадку, — вона гірко подивилася. — Але я ціную твою турботу.

Він більше нічого не сказав, щоб не засмучувати найдорожчу жінку у світі. Він буде поруч.

Надвечір прийшов Версавій із виноградом — важкими, бурштиновими гронами, що просвічувались на сонці наскрізь. Поки діти оббігали двір, а Персик з висоти паркану спостерігав за метушнею з видом стратега, що вже виграв цю битву, сусід тихо сказав Аргонові, переглянувшись:

— Та жінка, що приходила. В місті її бачили ще раніше. Питала про Олівію.

— Знаю, — відповів Аргон.

— Будьте обережні.

Версавій поклав важку долоню йому на плече — коротко, без зайвих слів. Але цей жест підтримки  важив більше за гучні слова.

Поки Афіни жили своїм давнім неспішним ритмом — ринки, храми, агора, де вирішувались долі й укладались угоди під тінню портиків, Аргон змінювався разом із ними — поступово, непомітно, як змінюється берег від постійної присутності моря.

Сили поверталися. Тіло, яке кілька тижнів тому здавалось чужим і непослушним, поступово ставало своїм. Одяг більше не висів на ньому мішком — плечі наповнились, рухи набули впевненості. На обличчі, що проводило на сонці дедалі більше часу, рівномірно лягала золотава засмага.