Розділ 10.

Дорога до Афін була рівною і м’якою, ніби сама земля хотіла, щоб ми йшли повільніше. Я насолоджувалася кожним кроком, відчуваючи, як тепле сонячне проміння лоскоче шкіру крізь тонку тканину оливкової сукні. Повітря було напоєне запахами свіжого хліба, оливкової олії й стиглого винограду — таким густим, що здавалося, його можна пити маленькими ковтками.

Афіни зустрічали нас неспішно, немов старі друзі, які не поспішають обіймати. Камінь під ногами ще зберігав денне тепло, вулиці оживали поступово: скрип возів, далекий сміх, запахи спецій з відчинених дверей. Кожен звук додавав до цього пробудження свою тиху ноту.

Я трималася за лікоть Аргона. Хоча пам’ятала, що зовсім недавно там була пов’язка, рука сама знайшла це місце. Я сказала собі — це зручно. Бруківка нерівна, а мої сандалі не найкращі для швидкої ходи. Сказала — і майже повірила.

Він був русявим, з м’якими кучерями, що легенько ворушились на вітрі. Худий, майже кістлявий після всього, що пережив, але тримався достойно — без пафосу, без зайвих жестів. Просто йшов поруч, займаючи простір спокійно й природно, ніби завжди знав, куди йти. У ньому відчувалася якась тиха загадка — ніби за сірими очима ховалося щось більше, ніж він дозволяв побачити.

— Знаєш, — тихо сказав Аргон, дивлячись уперед, — я думав, що Афіни завжди такі галасливі. А сьогодні вони… ніби дихають разом з нами. Повільно.

Я усміхнулась кутиком губ.

— Може, місто просто в хорошому настрої. Або знає, куди ми йдемо.

Він злегка повернув голову, і наші погляди зустрілися на мить. У його сірих очах промайнуло щось тепле, майже ніжне.

— Можливо. А може, справа в компанії.

Я відчула, як щоки злегка загорілися. Щоб приховати це, я легенько стиснула його лікоть.

— Не перебільшуй. Я просто йду поруч. І ще ця сукня… Вона, мабуть, уже вся в пилюці.

Аргон зупинився на півкроку. Його погляд ковзнув по мені — повільно, уважно, без поспіху. Потім він усміхнувся — дуже тихо, майже непомітно, але ця усмішка торкнулася чогось глибоко всередині.

— Ні. Оливкова сукня тобі дуже личить. Вона ідеально пасує до кольору твоїх очей — ніби хтось спеціально створив цю тканину, щоб підкреслити їхню теплоту. Ти виглядаєш… прекрасною. Витонченою. Як оливкове дерево на схилі, що стоїть тихо, але міцно тримається за землю.

Слова були прості, без надмірної пишності, але від них у грудях стало гаряче й тісно. Я відвела погляд на бруківку, намагаючись приховати, як сильно вони мене зачепили.

— Ти завжди так говориш… ніби бачиш трохи більше, ніж інші.

Він легенько знизав плечима, але його рука накрила мою долоню, що лежала на його лікті — обережно, тепло, ніби боявся злякати.

— Може, просто дивлюся уважніше. Або… просто не можу не помітити.

Ми продовжили йти. Мовчанка між нами була не порожньою — вона була наповнена чимось тендітним, що не наважувалося назватись. Хитка межа між дружбою та чимось більшим, що лякало навіть у думках. Я відчувала тепло його тіла крізь тонку тканину, відчувала, як його кучері іноді торкаються мого скроні, коли вітер змінював напрямок. І це було… правильно. І водночас — страшно.

— А ти не боїшся? — раптом тихо запитала я. — Йти до Понтифіка й управителя. Після всього, що сталося… з нападом, з моїм даром. Вони можуть побачити в мені загрозу.

Аргон на мить замовк. Його пальці легенько стиснули мою руку — не сильно, а так, щоб передати спокій.

— Боюся, — чесно зізнався він. — Але не за себе. За тебе. Твій вогонь… він сильніший, ніж ти думаєш. І я бачу, як ти намагаєшся його стримувати. Як він лякає тебе саму. Але ти не одна в цьому, Олівіє. Я поруч. І буду поруч, скільки потрібно.

Його слова були тихими, але в них відчувалася сила — не гучна, а глибока, як коріння старого дерева. Я підняла очі. Він дивився вперед, але кутик його губ ледь піднявся — ніби хотів усміхнутись, але стримався.

Ми піднялись вище — до підніжжя Акрополя, де камінь ставав старішим, а місто розгорталося під ногами, як старовинна карта. Вітер тут був чистішим, без запахів ринку. Я зупинилась на мить і просто дивилася.

— Гарно… — прошепотіла.

— Так, — відповів Аргон поруч. Тихо. Але я відчула, що він дивиться не на місто. Його погляд був на мені — теплий, уважний, з тією самою загадковою глибиною.

Я не обернулась одразу. Боялася порушити цю хитку межу. Боялася, що якщо подивлюся в його сірі очі зараз, то вже не зможу сказати собі, що це просто дружба. Що це просто зручно триматися за його лікоть. Що це просто тепло сонця.

Але його рука все ще лежала на моїй. І я не відсмикнула її.