Розділ 8.

Ніч видалася неспокійною.

Іноді ставало незрозумілим, де сон, а де реальність. Очі Веліуса переслідували мене — світло-карі, з їдким отруйним відблиском, наче в них плескалась смертельна отрута. Обличчя на весь кругозір, від якого нікуди не сховатись. А тоді воно поволі трансформувалось — пом'якшувалось, світлішало, і очі набували кольору неба… як у Фабіана.

Я тягнула руки до нього. Хотіла торкнутись, провести пальцями по знайомих рисах — але обличчя віддалялось і розмивалось у безкрайній темряві, залишаючи після себе лише гіркий осад і порожнечу в грудях.

Прокинулась із печаллю, що сидить глибоко — не на поверхні, а десь під ребрами.

І з дивним, неспокійним відчуттям: а раптом Фабіан десь дивиться на мене? Хоче повернутися — і бачить у моєму домі іншого чоловіка?

Від цієї думки стало ніяково. Майже соромно — хоча й нема за що соромитись. Аргон живе тут із потреби, не з вибору. Я врятувала його — він врятував мене. Усе просто.

Але чому тоді думки про нього все частіше закрадаються туди, де раніше жив лише Фабіан?

Я відкинула ці роздуми, як відкидають незручне покривало вранці, — рішуче й без церемоній. Скільки б себе не накручувала, треба вставати. Персик уже кудись утік, хоча всю ніч я відчувала його тепле муркотливе сопіння біля ніг.

Сіла на ліжку — і здивувалась.

Тіло було легким. Дихання — рівним. Жодного відлуння вчорашнього страху, жодної скутості в горлі, де ще вчора пульсував чужий відбиток. Наче хтось дбайливо зібрав усі уламки й склав їх назад, поки я спала. Я всміхнулась сама до себе — мимоволі, із щирим здивуванням.

І саме в цю мить побачила Аргона.

Він стояв біля вікна, де осіннє сонце лилось широким потоком — золотим, ледь медовим, таким, яким буває лише вранці в Афінах, коли місто ще не прокинулось і повітря пахне хлібом і смолою. Він стояв спиною до мене, схрестивши руки перед собою — і я не відразу зрозуміла, що саме не так. А потім зрозуміла.

Без пов'язки.

— Аргоне… — голос вийшов тихіше, ніж хотіла, але тривога в ньому була чітка.

Він обернувся.

І я — затнулась.

Щось у ньому змінилось. Не різко, не раптово — але виразно, як змінюється освітлення в кімнаті, коли хмара відходить від сонця. Він був одягнений у світлу туніку — просту, але охайну, добре підібрану. Обличчя — гладко виголене, без тієї хворобливої блідості, що так вражала мене в перші дні. Тепер воно було смагляве, тепле, ніби сонце вже встигло познайомитись із ним ближче. Волосся —  світлі кучері, вкладені акуратно, із тією недбалою впорядкованістю, що не виглядає навмисною, але явно нею є.

А очі.

Очі, що ще кілька тижнів тому здавались мені сірими й утомленими — тепер світились весняною зеленню. Живою, неспокійною, надто відвертою для ранкового світла.

— Що ти зробив? — я вже йшла до нього — швидко, майже бігла. — Рука ще не зрослася!

Я схопила його за зап'ястя — трохи різко, інстинктивно, з тією турботою, що не питає дозволу.

Але дотик виявився гарячим.

Цілюща енергія прокотилась крізь нас хвилею — від моїх пальців угору, до плечей, до грудей. Ми обоє завмерли. Не лише від сили. Від чогось іншого — що прийшло разом із нею й не мало назви.

Я дивилась на його руку. Він дивився на мене.

Світ звузився до кількох сантиметрів.

— Дивно… — прошепотіла, проводячи пальцями по шкірі зап'ястя. — Майже повністю зрослася.

Відпустила я руку — трохи ніяково, трохи надто різко. Лише тепер усвідомила, як близько стоїть. Як рівно дихає. Як у нього пахне деревом і чимось теплим, зовсім не схожим на запах хвороби, якого я так довго не помічала.

Відступила на крок. Відвела погляд.

— Я просто… — він всміхнувся, і в цій усмішці мигнуло щось загадкове. — Мабуть, добре відпочив.

Я не відповіла. Не знала, чи вірю. Але знала точно: таємниць навколо нього меншає не стає. Навпаки — кожен день додає нові, і я вже давно перестала вдавати, що не помічаю.

— Олівіє, — сказав він, спостерігаючи за моїм збентеженням із тим спокоєм людини, якій цей стан добре знайомий. — Сніданок чекає, як і новини з Афін.

Я подивилась на стіл.

Гаряча каша з родзинками, що ще парувала. Глек свіжого молока — такого, яке буває лише зранку, поки не охолонуло. Здобні булки, загорнуті в лляну тканину. Запах у кімнаті стояв такий, що навіть думки на мить вщухли — теплий, домашній, із нотками кориці й свіжого тіста.

— Калевія заходила? — спитала я, хоча відповідь була очевидна.

— Так. Вони ще вчора заходили з Версавієм, але я не став тривожити твій сон. — Він узяв глека й наповнив мою кружку. — Сідай, ти, мабуть, голодна.

Без жодних заперечень, сіла за стіл, відчуваючи апетит.

Відкусила запашну булку, запила молоком — і ледь не закрила очі від простого, звичайного задоволення. Або давно не їла. Або смак їжі повертається тоді, коли повертається відчуття, що ти в безпеці.

Осіннє сонце лягало косою смугою через стіл — пшеничне, тихе, ліниве. Воно позолотило глека, кружку в моїх руках, кучері Аргона навпроти. Афіни за вікном вже прокидались — де-не-де чулись голоси, десь скрипів віз, десь хтось рубав дрова. Звичайний ранок. Майже мирний.

Я спіймала себе на думці, що мені добре.

І злегка злякалась цього.

— То що за запрошення до Афін? — спитала обережно, уникаючи всього, що стосувалось учорашнього.

— Радник міста та Понтифік запросили нас, — Аргон поклав лікті на стіл і подивився на мене рівно, без зайвого драматизму. — Начебто познайомитися. Про тебе вже давно ходять чутки, а тут Версавій з Калевією, мабуть, розповіли про вчорашнє. Ще й Веліус, виявляється, добре відзначився у місті. За ним цілий список. Не знаю точно, що саме повідомили чиновникам  — але чекають нас обох.

— Нас обох, — повторила я, смакуючи кашею.

— Так. — Він трохи нахилив голову. — Тебе це дивує?

Я вдивлялась у його обличчя. Шукала — страх, непевність, бажання уникнути, відмовитися, зникнути, як зникають ті, кому є що приховувати. Але не знаходила нічого з цього. Лише той рівний, відкритий погляд зеленавих очей, що дивились на мене без тіні вагання.