7.2.

Аргон допоміг мені підвестись.

Я спробувала зробити це сама — і відразу зрозуміла, що поквапилась. Ноги були ватяними, голова — важкою, наче наповненою чимось сірим і тягучим. Він турботливо підхопив мене під руку мовчки, без зайвих слів, і ми пішли до хати — повільно, крок за кроком, крізь подвір'я, де ще лежали друзки глека та залишки чужого безчинства.

У домі він відчинив двері, провів до ліжка.

— Лягай, — сказав буденно, але в цьому «буденно» було щось інше. Щось, від чого горло стиснулось.

— Аргоне, я можу…

— Знаю, — перебив лагідно. — Але сьогодні — дозволь мені.

Я лягла. Не тому, що не могла стояти. А тому, що його голос був наповнений турботою, теплом — і я не знайшла в собі сили відмовити цьому теплу.

Він поправив покривало, підклав подушку під спину, акуратно заправив пасмо, що впало на очі. Його пальці затримались біля скроні — лише на мить, але цієї миті вистачило, щоб щось у грудях здригнулось і розтеклось гарячим струменем. Я підняла погляд — і вперше за довгий час не відвела його одразу.

У його сірих, таких невиразних очах було щось, чого там не мало бути. Не колір. Не світло. Щось живе, невловиме, схоже на тінь крила, що промайнула за хмарами. І від цього погляду мені раптом стало страшно — не його, а себе. Бо я вже не знала, чи вмію я ще відрізняти спогад від того, що відбувається зараз.

— Ти не мусиш усе тягнути сама, — тихо сказав він.

— Дякую, — сказала я. — За сьогодні. За те, що… встиг.

— Я просто був поруч.

Просто. Це «просто» обпекло сильніше, ніж будь-яка клятва.

Він вийшов тихо. Двері ледь чутно клацнули — і кімната одразу стала завеликою. Порожньою та пустою водночас.

Я не встигла злякатись самотності. Але встигла її відчути.

Рівно настільки, щоб зрозуміти — встигла.

За кілька хвилин двері знову скрипнули, і Аргон повернувся. Без слів поклав на ліжко поруч зі мною щось тепле й руде.

Персик.

Кіт умостився між нами — між моїм боком і краєм покривала — із такою впевненістю, ніби це місце завжди було його, а ми з Аргоном лише гості, яким він дозволив залишитись. Потерся об мою руку. Потім — об руку Аргона. Муркотів рівно, глибоко, однаково щедро — ніби між нами не було жодної прірви, жодної таємниці, жодної втрати.

Я дивилася на це і відчувала, як у грудях щось стискається — не боляче, а болісно-солодко.

Персик завжди спав отак — притиснувшись до Фабіана. Завжди грів його бік, завжди муркотів саме так. А тепер він лежав між нами. І не обирав. І не сумнівався.

Наче знав щось, чого я ще не наважилась визнати.

Аргон тихо підвівся, востаннє поправив покривало — його пальці ковзнули по моєму плечу, і я відчула, як шкіра під ними оживає, ніби згадує дотик, якого ніколи не було. Або був — тільки в іншому тілі, в іншому житті.

Він вийшов. Двері знову клацнули беззвучно.

Я відвернулась до стіни. Заплющила очі.

Персик підсунувся ближче, теплий, м’який, живий. Я не відштовхнула його — лише стиснула край покривала так сильно, що кісточки побіліли.

Мені не спалося.

Я лише зробила вигляд — бо мені було над чим думати. Над тим, чого не хотіла визнавати навіть у власних думках: що кожного разу, коли поруч з'являвся Аргон, образ Фабіана ставав трохи розмитішим. Не зникав — але відступав. Як малюнок на склі, що стирають обережно, по краях — ще видно, але вже не так чітко, як учора.

Ні, — сказала я собі. Тихо й твердо. — Ні.

У свідомості я акуратно зберігала кожен спогад — один за одним, як збирають розсипані зерна. Його руки. Його голос — той, що пояснював мені дар терпляче, наче я була тендітним вогником, що ще не вмів горіти без вітру. Його очі — ясні, теплі, з тим особливим спокоєм, що буває лише в тих, хто бачив більше, ніж людський вік може вмістити.

Я хотіла, щоб він повернувся.

Щодня жила цією мрією. Щодня вставала з цим бажанням і лягала з ним. Воно було незмінним — як кулон на шиї, як запах меду в кухлі, як настій, який я продовжувала готувати щоранку. Для нього. На випадок.

Але кожен новий день тихо й невідворотно переконував мене в тому, чого я не хотіла визнавати.

Що його немає.

Що небеса не повертають назад те, що забрали.

Що я — сама. З даром, який могутніший за мене. З небезпекою, що вже знає моє обличчя. З жінкою, що має фіалкові очі й вважає щось моє своїм.

Персик замуркотів тихіше — вже сонно.

Я лежала, дивлячись у стіну, і думала. Кулон на шиї лежав тихо — але вже не так холодно, як ще кілька годин тому. Щось у ньому змінилось після того дотику. Щось прокинулось — мале й непевне, як перший вогник у сирому дровах.

Чи це давало мені надію?

Чи лише робило тишу голоснішою?

Я не знала.

І зі страху перед відповіддю притиснула руку до грудей, відчуваючи, як м’яка енергія світла пульсує  там — тихо, але впевнено — і дозволила собі, нарешті, просто лежати. Просто дихати. Просто бути живою.

Усе інше могло зачекати до ранку.