Розділ 7.

Олівія.

Присутність Аргона, як не дивно, мала заспокійливий ефект.

Я все ще продовжувала лежати на веранді, на м'яких подушках, що зазвичай приймали інших — тих, хто приходив до мене за порадою чи зціленням. Кілька годин тому на моєму місці лежала Пенелопа, яку я втішала і зцілювала від постійної утоми. Тепер я сама займала це місце. Сама була і пацієнтом, і цілителькою — хоча ні. Сьогодні лікарем для мене був Аргон. Він не відходив ні на секунду із тієї миті, як вирвав мене з кам'яної хватки Веліуса.

Я намагалась зосередитись на диханні. На тому, як повітря входить і виходить. На тому, що я жива.

Але думки не слухались, металися у божевільному хаосі.

Та жінка. Фіалкові очі, що дивились на мене без люті — лише з холодною, діловою зосередженістю. Веліусе, дій. Два слова — і все. Наче я була не людиною, а задачею, яку треба розв'язати. Наче моє існування було для неї лише перешкодою на шляху до чогось, що вона вже вважала своїм.

Їй потрібна саме я. Я сказала це Аргону — і почула, як власні слова звучать страшніше, ніж коли крутились у голові.

— Що вона ще сказала? — спитав він так, ніби знав відповідь наперед, але мусив її почути.

Він сидів на краю тахти, трохи нахилившись, зібраний у цю мить — уважний, напружений, небезпечно спокійний. Його рука лежала поруч із моєю долонею, не торкаючись, але так близько, що тепло відчувалось шкірою. Дивна річ — чужа людина, ще кілька тижнів тому ледь жива, а тепер найближча до мене в цьому дворі.

— Нічого, — відповіла я. — Лише… що їй потрібна саме я.

Він ледь помітно зціпив щелепи.

— Вона дивилася дивно, — продовжила, і голос зрадницьки здригнувся. — Агресивно. Мов я вже належала їй. Мов усе вже вирішено, і моя думка тут зайва.

Мов дар, що живе в мені, — не мій.

Ця думка прийшла тихо і вкусила боляче. Я не сказала її вголос.

— А тоді… — я ковтнула повітря. — Вона промовила лише одне слово.

— «Веліусе, дій».

Сльози потекли самі — тихо, без ридань, але від цього ще болючіше. Я заплющила очі, почуваючи себе розбитою.

— Той здоровань підняв мене однією рукою. За шию. Я не могла дихати, Аргоне. — Мої пальці самі знайшли його долоню й стиснули. — Я справді подумала, що це кінець.

Пауза.

Коли я наважилася розплющити очі, то побачила, що відображається в його очах.

Не жалість. Не переляк. Щось значно глибше й значно тихіше — як вогонь, що не тріщить і не кидає іскри, а просто горить. Рівно. Незгасимо.

Аргон нахилився ближче, майже торкнувшись чолом моєї скроні. Його пальці обережно дістались до щоки — змахнули сльозу так легко, наче боялись злякати мене навіть повітрям.

— Дивись на мене, — попросив тихо.

Я подивилась у обличчя, що тепер сприймалося майже рідним.

Він нахилився ще ближче й легко, майже невагомо поцілував мене в чоло. Це мав бути заспокійливий жест. Дружній. Але щось у ньому було таким знайомим, що серце на мить збилось із ритму — і я не відразу зрозуміла чому.

І тоді — кулон.

Він ожив раптово, без попередження — теплом таким різким і виразним, що я мимоволі притиснула долоню до грудей. Не боляче. Скоріше — як дотик давно забутої руки. Як впізнавання чогось, що вважала втраченим. Кулон пульсував під пальцями тихо й рівно, наче крихітне серце, що раптом згадало, як битись.

Аргон не помітив. Або вдав, що не помітив.

Я не сказала нічого. Лише відпустила тканину сорочки й поклала руку назад на покривало. Але тепло ще довго не вщухало — жевріло під ключицею, неспокійне й наполегливе, наче намагалось щось мені сказати мовою, яку я ще не вивчила.

— Я більше не залишу тебе одну, — сказав Аргон напівжартома. Але в голосі звучала не жартівлива нотка, а щось значно твердіше. — Відтепер буду твоєю тінню.

— Ти й так уже поруч, — прошепотіла я. — І мені… спокійніше.

Він легко стиснув мою долоню, а мені раптом зовсім не хотілося забирати свою руку.

Але десь за цим спокоєм — у найтемнішому закутку грудей, куди я намагалась не заглядати — щось тихо й методично тліло. Не від страху перед Веліусом та тією жінкою. Не від болю на шиї.

Від того, що я нарешті дозволила собі подумати.

Що буде далі?
_____

_____
Від автора
Скажіть чесно…
ви б на місці Олівії дозволили собі довіритися Аргону — чи тримали б дистанцію, щоб не втратити себе?