6.2.

— П'ять років, — вимовив він нарешті, і в голосі не було крику — лише холодний, рівний гнів, що горить довше за будь-який вогонь. — П'ять років ти тримав мою дружину в страху.

Він підняв Веліуса за груди й притис до балки так, що та загула.

— Говори. Чи ти думав, що вона мовчатиме вічно? Що я — не дізнаюся? — Пальці стиснулись на тканині. — Що тобі не доведеться дивитися комусь в очі?

Веліус мовчав. Масна, порожня мовчанка людини, що не вважає за потрібне відповідати.

І тоді Калевія підійшла — швидко, без вагань, із тією рішучістю, що народжується не зі злості, а з чогось глибшого, первісного. Удар жінки вийшов різким, точним і страшним у своїй простоті. Голова Веліуса відлетіла набік. Версавій навіть не відступив — лише трохи посунувся, щоб не заважати дружині.

— За п'ять років, — сказала вона крізь зуби, і голос не тремтів. — За кожну ніч, коли я прислухалась до кроків за вікном. — Ще удар. — За кожен день, коли боялась вийти сама.

Вона відступила на крок, подивилась на нього — і в очах не було страху. Жодної його тіні. Лише спокійний, вирок.

— За Олівію, — сказала тихіше, але твердіше. — За неї — окремо. — Вона зробила крок ближче і подивилась йому прямо в обличчя, зблизька, не відводячи погляду. — Ти зазіхнув на святе. На жінку, що тільки й знає, що давати іншим. Що ніколи нікому не заподіяла зла — жодного. Ти здатен лише ламати. Відбирати. Руйнувати те, що тобі не створити ніколи. — Вона випрямилась на весь свій зріст, і в цю мить здавалась вищою за себе саму. — То готуйся. Бо тепер відберуть усе у тебе.

Останній удар прийшов без попередження — чіткий, заключний, мов крапка в кінці вироку. Веліус осів би на землю, якби не Версавій.

Кремезний сусід дивився на свою дружину. Щось у його обличчі пройшло — ціле, складне, без назви. Він повернувся до Веліуса і сказав тихо, майже до вуха:

— Ти доживеш до суду. Це не ласка — це щоб ти встиг почути кожне слово вироку. І щоб кожне слово знав напам'ять.

Калевія принесла мотузки, якими перев’язували багаж на возі і взялась до діла — швидко, туго, без зайвих рухів, із тією зосередженістю, що буває в людини, яка нарешті робить те, що відкладала надто довго. Версавій допомагав мовчки, і вони обидва не говорили більше — не тому що не було слів, а тому що всі потрібні вже прозвучали.

На віз Веліуса кинули, як мішок із гнилим зерном. Калевія накрила його голову мішковиною і пересіла ближче до чоловіка — із тією виразною гидливістю, що красномовніша за будь-які слова. Версавій поклав їй руку на коліно, вона накрила його долонею своєю — і між ними пройшло щось тихе й цілюще, без слів.

— Філіпе, — гукнув Версавій до сина. — Ти за старшого. Доглянь за молодшими.

— Так, батьку, — хлопець кивнув і більше не запитував. Обличчя в нього було зосереджене, доросле — старше за свої одинадцять.

Віз рушив. Колеса прогуркотіли по каменю — і затихли. У дворі стало тихо так, ніби хтось накрив усе великою долонею. Діти тихо пішли у дім.

Аргон дивився на Олівію.

Вона прокашлялась — болісно, уривками, ніби горло ще пам'ятало кам'яну хватку і не поспішало забути. А тоді зробила те, від чого він затримав подих. Підняла руки — повільно, ніби перевіряючи, чи слухаються — і поклала долоні собі на горло.

Заплющила очі.

Золотаве світло полилося тихо й рівно — не таке, як при зціленні інших, а тепліше, інтимніше, ніби вогонь Гестії знав свою господиню і поводився з нею обережніше, ніж із чужими. Сяйво огортало шию, де лишились темні сліди чужих пальців — жорстокий відбиток чужої волі на ніжній шкірі — і поволі, як ранковий туман під сонцем, ті сліди світлішали.

Аргон дивився і не міг відвернутись.

Вона зцілювала себе сама. Його кохана — крихка й незламна водночас, як польова квітка, що пробивається крізь каміння, — носила в собі достатньо вогню, щоб горіти і за себе, і за інших.

Ця думка тішила. І різала. Обидва відчуття — в одному ударі серця.

Коли її дихання вирівнялось і руки опустились, вона довго лежала з заплющеними очима. Аргон тримав її долоню в своїй і не відпускав — і якщо вона відчувала, як пальці його тремтять зовсім трохи, то не подала виду.

— Хто це був? — нарешті спитала вона. Голос — хрипкий, але живий.

Він не міг відповісти, лише дивився на Олівію, і в цьому погляді були живі усі емоції.

Ще кілька хвилин мовчала, а потім промовила — ледь чутно, майже собі:

— Не знаю, хто вона. Але в неї були фіалкові очі. Я вже бачила їх раніше. На ярмарку. Мені тоді здалося, що вона за мною спостерігає.

Аргона наче вдарило — не кулаком, а чимось невидимим і значно важчим.

Він знав ці очі. Бачив їх ще звідти — крізь небесне коло, у холодному сяйві небесних зал. Прораховані. Терплячі. Такі, що вміють чекати. Не Устина — та б не вдарила першою.

Селена.

Десь далеко — поза небом, поза часом, поза будь-яким людським поняттям про межі — хтось зробив хід. Спокійно. Впевнено. Так ходять ті, хто грає не на одну партію наперед, а на десять.

Аргон стиснув руку Олівії міцніше. Вона не здригнулась — лише трохи стиснула у відповідь, не відкриваючи очей.

Якщо вона прийшла сама, — думав він, відчуваючи, як у грудях холоне щось давнє і важке, — значить, Рада ще вагається. Значить, є час.

Він не знав скільки. Але знав одне — твердо, як знають лише ті, кому вже нема чого втрачати, крім одного:

Наступного разу між Селеною та Олівією стоятиме не глек із настоєм. Стоятиме він.

І цього разу — він встигне.