Розділ 6.

Аргон

Він відчув це раніше, ніж зрозумів сенс.

Не звук, не крик — просто щось обірвалось усередині, різко і безповоротно, наче хтось вирвав живу нитку з натягнутої тятиви. Біль у серці, що не мав нічого спільного з ребрами чи перев'язаною рукою. Глибший. Темніший. Такий, що знає лише той, хто любить — і боїться втратити.

Олівія.

Глек він не поставив — просто побіг, стиснувши його в здоровій руці, і ще не добігши до альтанки, вже побачив.

Чоловік стояв над нею зі спини — широкий, важкий, мовчазна скеля із людською подобою. Руки його стискали її горло так, ніби вона була не живою людиною, а полум'ям свічки, яке треба просто задути. Олівія висіла в тій кам'яній хватці вже не борючись — вже ледь тримаючись за берег свідомості обома руками.

Аргон не думав.

Він підбіг і з усієї сили, що ще жила в здоровій руці, огрів глеком по голові нападника. Гарячий настій розлетівся золотавою хмарою, кераміка розбилась об каміння з таким грізним гуркотом, що здавалося — тріснув сам повітряний простір над подвір'ям. Жінка в сірому скрикнула — пронизливо, по-пташиному. Чоловік похитнувся, мов підрубане дерево, хватка розтиснулась — і Олівія почала сповзати вниз, як осиновий листок у безвітряний день.

Аргон підхопив її.

Перев'язана рука відгукнулась таким пронизливим болем, що перед очима на мить спалахнуло біле — чисте, беззвучне, майже милосердне. Він стиснув зуби. Видихнув крізь ніс. І не відпустив. Не міг відпустити кохану — навіть якби кістки розсипалися на друзки, як той глек.

— Дихай, — прошепотів він, опускаючись разом із нею на тахту, і голос вийшов хрипкішим, ніж хотів. — Я тут. Ти в безпеці.

Слова були прості — майже безпорадні на тлі того, що щойно сталося. Але він повторював їх тихо і рівно, притиснувши її холодну руку до своєї. Ніби голос міг бути мотузкою, що утримує її там, де тіло ще вагалось між темрявою і світлом.

За спиною загупотіли ноги — спершу легкі, дитячі: Лісандр і Тео вилетіли з-за паркану, наче їх вистрелили, за ними — Філіп, одинадцятирічний, із тим серйозним обличчям, що буває у хлопців, які ростуть надто швидко і самі ще не знають про це.

Чоловік із розбитою головою очухувався. Він тримався за балку альтанки, гойдаючись, але на ногах — живий і небезпечний, як звір, якого вдарили, але не поклали. Аргон відчув це спиною. Встати він не міг — не зараз, не відпускаючи Олівію — і від цього безсилля всередині щось лютувало і рвалося.

Та у воротах уже стояла кремезна постать.

Версавій.

Він стояв із кошиком у руці та пляшкою олії під пахвою — щойно з Афін, ще з дорожнім пилом на чоботях. Дивився на картину перед собою мовчки, із тим особливим спокоєм великої людини, якій не потрібно кричати, щоб заповнити собою простір. Погляд важкий і рівний, як жорна.

— Не випускай їх, Версавію! — крикнув Аргон.

Більше пояснень не знадобилось, він без зусиль схопив чоловіка, облитого настоєм.

Жінка ніби прокинулася, бачачи, що збігаються сусіди. Вона закричала — різко, пронизливо.

— Я ні при чому! — тараторила вона. — Я лише хотіла вилікувати свого божевільного! У нього спалахи люті, він не контролює себе! Він небезпечний, тримайте його міцніше.

Жінка в сірому метнулась — але не туди, де стояв Версавій. Поки кремезний сусід хапав нападника за груди, поки Аргон утримував Олівію, поки двір наповнювався криком і рухом — вона вислизнула в загальний переполох, наче вода між пальцями. Ніхто не встиг зреагувати. Хустка мигнула в щілині між парканом і воротами, чорне пасмо волосся злетіло на вітрі — і вже нічого. Лише пустий куток і тиша, де щойно стояла людина.

Аргон дивився туди секунду. Одну. Більше дозволити собі не міг.

Селено, — подумав він. — Ти ще з'явишся.

У цей час з дому вибігла Калевія, витираючи руки з борошном у фартух.

Поглянула на нападника, якого Версавій пригнічував до балки всім своїм тілом і зупинилася. Подивилась довго — мовчки, нерухомо — і щось у її обличчі почало змінюватися. Пошарово. Повільно. Як вода, що перетворюється на лід.

— Версавію, — сказала вона тихо. Так тихо, що стало чути кожне слово. — Це він.

Версавій повернув голову.

— Хто?

— Веліус, — з жахом прозвучали слова Калевії

Пауза розтягнулась між ними, як натягнута струна. Версавій дивився на дружину. Потім — на чоловіка в себе в руках. Довго. Щелепа його зімкнулась.

_____
Веліус, спільник Селени