Розділ 5.

Ранок видався сумбурним — із самого початку, ще до того, як сонце встигло піднятися вище за дахи.

Спершу прийшла Пенелопа — молода жінка з темними колами під очима та трирічним Леонідом. Енергійний хлопчик не міг зупинитися ні на мить: він уже встиг дослідити кожен куток альтанки, спробував скуштувати листок м'яти й тепер пірнув під лавку, де дрімав Персик.

— Олівіє, порадьте, як далі жити? — Пенелопа дивилась на сина з такою втомою, що мені самій захотілося присісти поруч і просто помовчати. — Я нічого вдома не встигаю. Син постійно тікає, робить шкоду, а я відчуваю себе нікчемною господаркою.

Я не одразу відповіла. Спочатку ми обидві мовчки спостерігали за тим, як Леонід діставав Персика з-під лавки — методично, з дитячою впертістю, що межує з покликанням. Кіт, однак, виявився гідним суперником: з виразом зрілого філософа він щоразу вислизав із маленьких рук, тримаючи хлопчика на відстані витягнутої лапи — достатньо далеко, щоб не мучили, і достатньо близько, щоб не нудьгував.

— Схоже, Леоніду до вподоби Персик, — сказала я.

Ми засміялись одночасно.

Пенелопа відкинулась на подушки тахти й заплющила очі. Просто дихала. Кілька хвилин не розплющувала повіки — лише груди рівно піднімались і опускались, а брови поступово розгладжувались. Вона насолоджувалася короткочасними митями спокою.

— Давно я так не відпочивала, — нарешті видихнула вона. — Леонід навіть уночі погано спить. Плаче. А чоловік нервує...

Я поклала руку їй на голову. Вона не відсахнулась — лише ще глибше відкинула голову назад. Золоте сяйво полилось із долонь тихо й рівномірно, як вода з глека.

— Пенелопо, мій дар іноді дозволяє бачити більше, — промовила я м'яко. — Зараз бачу жінку, що намагається контролювати все навколо. Кожен рух, кожну хвилину, кожну дрібницю. Це втомлює — не менше, ніж важка праця. І коли сили закінчуються, їх уже не вистачає ні на чоловіка, ні на себе.

Підборіддя Пенелопи затремтіло. Сльози покотилися по щоках, не встигнувши зібратись у щось стримане. Вона так і не відкрила очей — просто дозволила їм текти.

І тоді з іншого боку долинув сміх.

Дзвінкий, щирий, по-дитячому безтурботний. Ми обидві підвели голови. Леонід сидів на лавці, розмірено махав ногами і дивився, як Персик лиже йому долоньку — вдумливо, ретельно, наче виконує щось важливе. Хлопчик більше не ганявся. Просто гладив руду голову іншою рукою повільними, обережними рухами — зовсім не схожими на ті, що були ще хвилину тому.

Пенелопа лише відкрила рота від здивування.

— Схоже, Леоніду просто потрібна хороша компанія, — тихо сказала я.

— Бачу, що тут не тільки ви цілителька, — відгукнулась вона, і в її голосі вже звучало щось тепле, майже здивоване.

Ми засміялись знову — цього разу легше. Пенелопа розповідала про свої негаразди рівно стільки, скільки було потрібно, і з кожним ковтком цілющого відвару в її очах ставало більше світла і менше того важкого каменю, що притискає зсередини.

Проводжала їх із легкістю.

Але біля воріт уже чекали.

Молода пара. На вигляд — нічого особливого. І саме це чомусь насторожувало.

Чоловік був високий — такий, що займав простір навколо себе більше, ніж потрібно. Широкоплечий, нерухомий. Він стояв так, як стоять не ті, що чекають, а ті, що вже вирішили. Очі його методично ковзали по подвір'ю — спокійно, без поспіху, наче він давно перевірив кожен кут і залишився задоволений побаченим.

Жінка поруч була майже непомітна — менша, у сірому вбранні, у хустці, що ховала й волосся, і частину обличчя. Тримала очі опущеними. Ніби навмисне стерта. Ніби хтось дуже намагався зробити так, щоб її не запам'ятали.

Щось між ними видавалось неправильним — не в словах, не в рухах, а в самому повітрі навколо них. Надто сірі. Надто тихі. Надто старанно непомітні для людей, що прийшли просити про допомогу.

Я підійшла.

— Доброго ранку. Чим можу допомогти?

— Чоловік хворіє вже давно, — сказала жінка, не піднімаючи погляду. Голос рівний, майже відрепетируваний. Без тієї тривоги, що завжди є в людини, яка справді прийшла за допомогою.

Я попросила їх пройти до альтанки й повернулась до хати — взяти горнятка та поповнити глек. Руки не тремтіли. Але я тричі перерахувала горнятка, хоча завжди рахую з першого разу.

— Олівіє, я допоможу, — Аргон уже стояв біля печі.

— Добре. Тоді я піду до них, а ти принесеш настій. Тільки додай меду.

Він усміхнувся — саме так, як усміхається той, хто знає, який мед і скільки. Я відзначила це десь на краю свідомості. Варто над цим задуматися, але пізніше.

Повернулась до альтанки.

Голоси стихли, щойно я ступила на поріг. Не так, як стихають у розмові, коли входить нова людина, — а одразу, різко. Ніби обірвали нитку.

Жінка підняла голову.

І я завмерла.

Фіалкові очі. Майже неприродного кольору — такого, що здається вигаданим, поки не побачиш уживу. Я вже бачила їх. Не тут — на ярмарку, кілька тижнів тому, коли йшла з Калевією між рядами. Тоді я ще вирішила, що мені здалося: погляд пильний, нерухомий, зовсім не схожий на погляд випадкового перехожого. Погляд, що не відводиться. Погляд, що вивчає.

Тепер ті самі очі дивились на мене з-під сірої хустки — і примружувались.

Щось стисло серце. Різко, без попередження.

Я відкрила рота — і не встигла вимовити нічого.

Не встигла я зробити й кроку назад — як щось перекрило світло позаду. Великі руки. Тверді, як залізо, — і такі ж холодні. Вони стиснули горло кам'яною хваткою, раніше ніж я змогла крикнути, раніше ніж повітря встигло наповнити легені. Кістки на шиї хруснули під натиском, і я відчула, як земля стала ненадійною під ногами.

Я хапалась пальцями за чужі руки — марно. Все одно що дряпати граніт.

Жінка підходила повільно, немов хижак до своєї здобичі. Не поспішала — і це було страшніше за будь-яку квапливість. Фіалкові очі дивились на мене без ненависті. Без люті. Із холодною, діловою зосередженістю людини, що виконує роботу.