Розділ 4.

Він одужував надто швидко. — і вже не лякався цього. Аргон розумів: не магія рук, а присутність коханої повертає йому сили. Кожен її подих, кожен легкий крок босоніж по підлозі, тихе гудіння старої мелодії, коли вона перебирає трави, — усе це вливалося в тіло, ніби живе світло. Сенс повертався в кров разом із її теплом, її запахом лавру й воску, її існуванням поруч.

Ранок приходив лагідний, сірий. Ребра вже не стискали при кожному вдиху, рука в шині слухалася краще. Він знав: ще трохи — і шину можна зняти. Персик, як завжди, сидів у дверях — мовчазний свідок, що пам’ятає більше, ніж говорить.

Він почав носити дрова, бо не міг дивитися, як вона тягне поліна сама, потираючи натруджені зап’ястя. Брав одне за раз — повільно, болісно, але з якоюсь впертою вдячністю. Коли вона казала «ти ще слабкий», він відповідав тихо: «Хочу бути корисним, Олівіє. Хоч трохи».

Вона дивилася на нього довго, і в оливково-зелених очах промайнувало щось гостре — не знання, а відчуття, ніби її дар торкався до нього й не міг зрозуміти, чому не впізнає.

Тиждень тому вона сказала просто: — Залишайся, поки ще не видужав. Як гість. На місяць. А там подивимося.

Аргон повторював ці слова ночами, як обіцянку. Лише б залишитися. Лише б чути її кроки щоранку.

Спостерігати за нею було хвилююче, захопливо і болісно водночас. Як пшеничне волосся падає вперед, коли вона нахиляється над столом, і ловить останнє світло дня золотавим потоком. Як тендітна постава рухається — легка, але міцна, ніби стебло, що вистояло всі бурі. Як тонкі пальці перебирають стебла, а пухкі губи тихо ворушаться, повторюючи назви трав. Як іноді вона завмирає, замислюється — і стає схожою на богиню, яку колись він міг обійняти обома руками, притиснути до грудей, поцілувати в скроню, в повіки, в губи…

Він досі пам’ятав смак тих губ. Пам’ятав, як вони тремтіли під його дотиком, як її тіло — легке, живе, тепле — притискалося до нього всім теплом. Тепер між ними лежали метри, мовчання й чуже тіло, яке вона не впізнавала.

На ярмарок вона запросила його несподівано — одного ранку, між двома справами, наче між іншим:

— Складеш мені компанію? На ярмарок.

Він сказав «так» раніше, ніж встиг подумати.

Прогулянка виявилась випробуванням.

Кожен крок відгукувався болем — тупим, наполегливим, таким, що не кричить, але й не мовчить. Він ішов повільно, намагаючись не показувати, і ненавидів цю повільність так само гостро, як ненавидів власний стогін того першого вечора. Місто навколо шуміло, рухалось, жило — і він відчував себе надто худим, надто слабким, надто невидимим серед усіх цих людей, що ходять без зусиль і не думають про це.

Олівія помітила його ходу. Він побачив — по тому, як вона трохи сповільнилась, непомітно, ніби просто задивилась на крамницю збоку. Підлаштувалась під його темп так, щоб він не почувався тягарем.

Це було гірше, ніж якби вона сказала щось прямо.

Потім вона купила йому сандалі.

Просто підійшла до торговця, вибрала, заплатила. Без запитань і без церемоній. Він стояв поруч і відчував, як щось усередині стискається в незручний, колючий вузол. Не образа — що-небудь складніше. Сором, змішаний із вдячністю, що не знає, куди себе подіти.

— Не дивись так, — сказала легко, не обертаючись.

— Як?

— Ось так. Ніби це принижує тебе. — Кохана нарешті обернулась. — Це не милостиня. Це турбота.

Він кивнув. Не знайшов слів — не тому, що їх не було, а тому, що правдиві слова були надто великими для цього ранку, для цього ярмарку, для цього тіла, що й так уже тримало в собі більше, ніж мало право.

Вдома йому доводилося ходити в одязі Фабіана.

Своєму власному одязі — і це найгірший жарт із усіх, що придумали небеса. Речі сиділи погано. Були завеликими на плечах, довгими в рукавах. Бо він — той самий, чий одяг це був, — мав інші плечі, іншу поставу, інше тіло. Дивитись на це було майже смішно. Майже.

Він пам'ятав себе тим. Дивився на своє відображення у воді й намагався знайти хоч щось — хоч одну рису, що перейшла. Сірі очі з ледь зеленим відтінком дивились назад. Світле, майже мишаче волосся. Худе обличчя людини, якої життя не шкодувало.

Нічого спільного з яскравою зовнішністю, що не поступалася самому Аполону: виразними блакитними очима й широкими плечима, в які легко закохатися з першого погляду.

Вона б не впізнала тебе навіть якби хотіла.

Вечори вони проводили в альтанці — тій самій, яку він спорудив власними руками, ще маючи силу, що не знала меж.

Тоді вони сиділи, обійнявшись, тісно, ніби одне ціле. Вона клала голову йому на плече, він заправляв пасмо її волосся за вухо, цілував скроню, потім губи — повільно, ніби смакуючи вічність. Вони проводжали захід сонця мовчки, і небо горіло для них удвох.

Тепер усе змінилося.

Аргон свідомо обирав протилежний бік лавки — навмисне, болісно далеко. Руки стискав у кулаки, щоб не потягнутися до найбажанішої жінки у світі. Щоб не торкнутися її плеча, не заправити золотаве пасмо за маленьке вухо, не нахилитися й не поцілувати — спершу кутик губ, потім глибше, повільніше, як раніше.

Кожного разу, коли Олівія поверталася до нього обличчям — усміхнена, з рум’янцем від вечірнього вітру, з очима, що відбивали останнє сонце, — у грудях стискалося так сильно, що дихати ставало боляче. Її краса тепер різала його, як ніж, бо він не мав права навіть доторкнутися, щоб не зруйнувати іскру довіри.

Спілкуватися було легко і цікаво: про трави, про людей, про дрібниці дня — і він слухав не слова, а її голос. Той самий голос, що колись шепотів йому «залишайся» в темряві. Тепер Аргон ловив її погляд — теплий, зацікавлений, людський — і відводив очі першим. Боявся, що вона побачить усе: тугу, любов, біль, що не вщухає.

Того вечора, коли небо горіло рожевим і золотим, він наважився запитати про кулон.

— Можна… — почав він. — Запитати ще раз про кулон?

Вона завмерла. Персик відкрив одне oko, оцінив ситуацію, заплющив знову.