3.2.

Я слухала це й думала: давно я не просто дивилась. Давно я не була тут, серед людей, без мети й без обов'язку. Завжди приходила по щось — трави, олію, тканину для пов'язок. А сьогодні — просто так.

— Добре, що ти погодилась піти зі мною, — сказала Калевія, не дивлячись, зате я чула в її голосі те, що вона зазвичай не говорить прямо. — Останнім часом ти дуже віддаєшся людям і зовсім забуваєш про себе, Олівіє.

Я не відповіла. Тому що вона мала рацію.

— Можна мені спробувати? — вона вже показувала рукою на бронзову амфору, що стояла осторонь, трохи мовчазніша за інших — темна, холодна від льоху, з вузьким горлечком.

Торговець — широкоплечий, з розмальованими щоками і хитрими очима — оглянув нас обох і змінився в обличчі. Дружнішим став. Ввічливішим.

— Звісно, пані. Якщо купите.

Калевія вже тягнулась до чашки — без вагань, як людина, що знає ціну власному смаку.

Я озирнулась і раптом подумала про Аргона. Без причини, просто — подумала. Уявила, як він зараз сидить у дворі або в альтанці, чухає Персика за вухом здоровою рукою, і кіт робить вигляд, що не в захопленні, але все одно не йде.

Думка відгукнулась теплом.

А кулон — наче почув — знову засяяв. Ненадовго, ледь помітно, але торговець підняв очі.

— У вас дивовижна прикраса, пані.

Я машинально накрила кулон долонею.

— Просто на неї потрапило сонце. — Я простягнула свій глечик. — Наповніть ось цим. — Показала на найдорожчу амфору в кутку — ту, що стояла окремо від інших, з написом, якого я не розібрала, але чомусь довірилась.

— Вино й справді варте своєї ціни, — сказала Калевія, роблячи ще один ковток і примруживши очі з тим виразом справжнього знавця. — Спробуєш?

— Ні. Вдома.

Вона глянула на мене з легкою посмішкою — тією, що нічого не питає, але все розуміє. Ми розплатились і рушили далі поміж рядами.

Саме тоді я відчула погляд.

Не чийсь абстрактний погляд із натовпу — до таких на святі звикаєш швидко. Цей був прицільним. Холодним. Таким, що не ковзає поверхнею, а чіпляється і тримає.

Я зупинилась.

— Калевіє, — сказала тихо, — мабуть, нам варто повертатися.

Вона не відразу відповіла. Потім обернулась — через плече, непомітно — і нахилилась до мене:

— Ти знаєш ту аристократку? Вона за нами спостерігає.

Я повернулась туди, куди вказував її погляд.

Жінка стояла трохи осторонь від основного натовпу — там, де свято вже трохи стихало й вулиця звужувалась між двома кам'яними стінами. Молода. Красива тією впевненою красою, що не потребує прикрас, хоча прикраси були: золотий гребінь виблискував у смоляному волоссі, пурпурово-фіолетова сукня з золотистою накидкою на одному плечі казала про походження ясніше за будь-який герб.

Вона пильно дивилась на мене виразними фіалковими очима.

Не на натовп, не на прилавки, не на процесію юнаків із лозами. На мене — прямо, без спроби це приховати. І у цьому погляді я встигла вловити щось гостре. Щось, що не вкладалось у звичайну цікавість перехожого. Агресію? Чи лише оцінювання?

Я не встигла зрозуміти.

Поруч із жінкою стояв чоловік — але його обличчя мені не вдалося роздивитись. Капюшон накривав голову низько, і навіть із цієї відстані було зрозуміло: він не хоче, щоб його впізнали. Серед святкового натовпу, де всі були відкриті й голосні, це приховане обличчя здавалось неправильним. Наче тінь у спекотний день — коли небо ясне, а тінь є.

— Ні, — відповіла я нарешті. — Вперше бачу.

Але щось де всередині — те давнє, інтуїтивне, що рідко помилялось — вже знало, що я брешу собі. Не в тому сенсі, що впізнала. А в тому, що мала б впізнати.

Жінка нарешті відвела погляд. Повернулась до свого супутника. Щось сказала — тихо, без жестів, — і вони рушили в інший бік, зникаючи між людьми так само рівно й невимушено, як з'явились.

Я стояла й дивилась їм услід.

— Олівіє, — Калевія торкнулась мого ліктя. — Ходімо.

— Так. Ходімо.

Ми рушили назад — тією самою вулицею, тим самим шляхом, — але свято вже не здавалось таким яскравим. Флейти грали, вино дзюрчало, натовп сміявся — а я йшла серед усього цього й думала про жіночий погляд, що чіплявся й не відпускав. Про чоловіка в капюшоні, що хотів лишитись непоміченим.

Про те, що ця осінь чомусь не хоче бути простою.

Кулон на шиї лежав тихо. Але долоня сама тягнулась до нього — стиснути, відчути тепло, переконатись, що воно ще є.

Є. Поки є — є й надія.

У цей момент мені найбільше хотілось одного: повернутись додому. До тихої альтанки. До рудого кота, що вдає байдужість. До запаху чебрецю і старого дерева.

До Аргона, що сидить десь там і нікуди не поспішає.

Я не дозволила собі думати про це довше, ніж мить.

Але мить — вже була.

_____
Та сама бронзова амфора з вишуканим на смак вином