Розділ 3.

Від його погляду моє серце на мить збилося з ритму.

Просто збилося — і все. Без попередження, без пояснень, без жодної розумної причини. Наче хтось на секунду вийняв його з грудей, стиснув у кулаці й поклав назад — трохи не на місце.

Я змусила себе відвернутись і зайнятися глечиком на столі, хоча він уже стояв там, де треба. Аргон нічого не сказав. Просто дивився — отим своїм поглядом, що я ніяк не могла навчитись ігнорувати. Не через красу. Ні — він зовсім не був привабливим у тому сенсі, до якого звикло моє серце. Жодної риси Фабіана. Ні обличчя, ні волосся, ні постава. Жодною клітиною свого тіла цей чоловік не нагадував мого ангела-світлоносця, якого я носила в серці, як носять тихий незгасний вогонь кохання.

І все ж — погляд.

Щось у погляді було знайомим. Глибоким. Таким, що дивиться не на тебе, а в тебе — і бачить більше, ніж ти збираєшся показувати. Від цього я ще більше не розуміла себе і власних відчуттів. Хотілося відійти, зайнятися справами, поставити між нами звичайну відстань буденності.

Але навіть на відстані я ловила себе на тому, що думаю про нього.

Цей зовсім не привабливий зовні, але магнетичний зсередини чоловік, що носив поліна здоровою рукою і казав, що щасливий бути хоч трохи корисним — і в цих словах не було фальші. Жодної. А я вмію відрізняти правду від ввічливості.

Минуло ще чотири дні.

Неділя прийшла ясною і безвітряною — такою, що сам ранок, здається, прокидається повільніше, ніби теж вирішив відпочити.

Я стояла перед дзеркалом і заплітала косу, роздумуючи про побутові справи, — про трави, які треба поповнити, про жінку з сусідньої вулиці, що обіцяла зайти у вівторок, про те, що свічка в альтанці догоріла майже до кінця. Звичайні думки. Тихі.

— Аргоне, — гукнула я, не обертаючись, — ми з сусідкою ненадовго підемо до Афін. Тобі нічого не потрібно з міста?

Я й сама здивувалася, як легко й природно це вийшло. Запитала — і лише тоді зрозуміла, що запитала. Що мені не все одно. Що я вже звикла враховувати його присутність у будинку так само природно, як враховую запас меду чи стан вогню в печі.

У відображенні дзеркала я побачила його обличчя.

Наші погляди зустрілись — на секунду, не довше. Щось у мені здригнулось, ніби торкнулась чогось гарячого, не очікуючи на тепло.

Я повернулась до нього, Аргон встиг відвести погляд.

— Я буду радий потурбуватись про дім, — сказав він, і голос був рівним, спокійним, таким, що нічого не вимагає. — Не хвилюйся.

— Тобі ще рано, — відповіла я суворіше, ніж хотіла. — Відпочивай.

Він кивнув. Я вийшла.

Калевія вже чекала біля дороги — висока, зібрана, у молочній сукні з червоними й золотими нитками по краю, з тією пурпуровою смужкою, що видавала смак і достаток одночасно. Поруч метушились діти — непосидюща Тео і молодший Лісандр, що вже намагався вдавати серйознішого, ніж був насправді.

— Калі, бачу, діти вже за тобою сумують, — усміхнулась я, помахавши їм.

— Та де там, — вона повела плечем, але в голосі була ніжність, що вона ніколи не визнала б вголос. — Чекають, поки я піду, щоб ганяти з Персиком. Він тепер майже цілими днями у нас. Як колись…

Вона обірвала себе. Відвела погляд убік — туди, де вулиця поверталась і пропадала за парканом із виноградом.

Я зрозуміла. Вона знову говорила про Фабіана, хоча й не вимовила імені. Ніхто вже не вимовляв його так просто, між іншим — усі обходили, наче крихке місце на льоду, не знаючи, чи витримає. Інстинктивно моя рука піднялась до шиї.

Кулон лежав там, де завжди. Теплий. Живий.

Поки у ньому тепло — є надія. Це я повторювала собі вже стільки разів, що слова стали частиною дихання.

— Персик просто забув, — сказала я нарешті, бо мовчання вже затягнулось. — Він просто кіт. Коти не пам'ятають довго.

Калевія не відповіла.

Я подумки подякувала їй за це — за те, що вона ніколи не перетинає межі і не лізе туди, куди не просять. За те, що її мовчання завжди означає я чую, а не я не знаю, що сказати.

— Удома він ластиться до Аргона так, — додала я тихіше, — наче він його справжній господар.

Це прозвучало дивніше, ніж я хотіла. Я замовкла.

Ми звернули на вуличку, і передмістя поступилося місцем величним Афінам.

Свято Осхофорії захопило нас ще здалеку — спочатку запахом. Терпкий аромат вичавленого винограду змішувався з духом молодого вина й теплом каменю, що весь день пив сонце. А потім — звуки. Флейти, що вплітались у натовп, голоси, що підхоплювали мотив, і звисока — поверх усього цього — хвала Діонісію, яку виголошували юнаки у довгих шатах, що несли обважнілі від цукру лозини.

— Я вперше на святі Осхофорії, — зізналась я Калевії.

Вона обернулась і подивилась на мене з легким здивуванням — тим, що говорить як ти могла пропустити?

— Тоді слухай і дивись. Це варто.

Ми увійшли в самісінький центр свята.

Бруківка під ногами була вкрита плямами розлитого виноградного соку, що забарвлював каміння у темний багрянець — наче місто саме розцвіло. Торговці з розмальованими обличчями вигукували ціни, розставляючи перед собою керамічні амфори, глеки, кошики з виноградом і золотисті хліби, спечені у формі сонця. Лляні тканини, просякнуті лавандою, розвівались на мотузках між стовпами, і вітер грав ними так, наче й сам хотів взяти участь у торгах.

Мандрівні фокусники плели свій шлях між людьми — вправні руки, блискучі очі крізь маски. Актори розігрували короткі сценки прямо посеред вулиці, і натовп навколо них хвилювався, сміявся, аплодував. Ремісники виплетали вінки прямо тут, при всіх, — із лози й оливи, — і молоді пари брали їх з вірою, що осінній дар принесе достаток у їхні оселі на всю довгу зиму.

Кожна монета, що падала в дерев'яні лотки, дзвеніла як подяка землі.

_____