Розділ 2.

Олівія

Устина посміхалася — і я не могла зрозуміти, чому ця посмішка мене бентежить.

Вона була правильною. Саме так — правильною. Ніжною, відкритою, з тими ледь помітними ямочками на щоках, що мали б викликати довіру. Світле, майже біле волосся спадало м'якими хвилями, великі блакитні очі дивилися рівно, без зухвалості, без прихованого глузування. Постава — виховано пряма, рухи — плавні, обережні. Жодного зайвого слова. Жодного зайвого жесту.

Саме це й непокоїло.

Люди, що приходили до мене, завжди приносили щось із собою — страх, біль, розпач, надію. Вони приходили по щось. Вони не питали про моє життя, не цікавилися вподобаннями, не розглядали мене поглядом, що намагається вловити більше, ніж я готова показати. А ця дівчина — дивилась. Тихо, терпляче, немов перегортала сторінки книги, яку ще не встигла прочитати, але вже знає, чим закінчиться.

Я провела її до альтанки.

Тут мені завжди ставало легше. Альтанка пахла деревом і сухими травами, тут стояла тахта з м'якими подушками, лава, де пацієнти могли витягнути ноги, маленький столик із щоденним настоєм. Увечері тут горіла свічка — єдина, але достатня. Фабіан зводив тінник кілька місяців. Я пам'ятала його руки на деревині. Тепер це місце пахло і ним теж — десь між корою і смолою, якщо знати, де шукати.

Після його зникнення альтанка стала моїм місцем сили.

Я кивнула Устині на диванчик, а сама сіла на ослінчик і потягнулась до глечика. Руки робили звичне — розливали настій, поправляли чашки — поки думки поверталися туди, звідки я їх і не відпускала. До кімнати. До тахти. До Аргона, що лежав там із кашлем, що різав зламані ребра, і з очима, що бачили занадто багато для людини, яка ледь пережила гарячку.

— Олівіє, — голос Устини був м'яким, майже медовим, — ти живеш сама?

Я підняла очі.

У її запитанні чулося більше, ніж цікавість. Щось приховане. Ніби вона не питала — перевіряла. Уточнювала. І я відчула, як щось усередині — те давнє, інтуїтивне, що рідко помилялось — злегка стягнулось.

— Устино, — я поставила глечик на стіл рівніше, ніж того вимагала ситуація, — чи можу я дізнатися мету вашого візиту?

Вона не здригнулась. Навіть не здалось, що запитання застало її зненацька. Лише опустила погляд на чашку — трохи довше, ніж потрібно — і тоді підняла знову.

—  Я прибула з Дакії. У своєму краї почула про дівчину, що не просто лікує, а має особливий дар. — Легка пауза. — Я не роздумуючи вирішила прибути до Афін, щоб побачитися з тобою.

Мить — єдина, коротка — її погляд змінився. Щось у глибині блакитних очей стало гострим. Хижим. Або ж я просто не спала кілька ночей поспіль і бачила те, чого немає.

Може й так.

Але я не забула.

— Говорять багато чого, — відповіла я рівно. — Я справді допомагаю людям. Але не бачу, що вам потрібна моя допомога.

Устина опустила очі. Її пальці знайшли край сукні — білої, чистої, бездоганно складеної — і стиснули тканину. Дрібний жест, майже непомітний. Але я помічаю такі речі. Тіло завжди говорить правду, навіть коли слова ретельно підібрані.

— Олівіє, — вона нарешті підняла погляд, і в ньому знову була тільки ввічлива м'якість, — чи можемо ми перейти на «ти»? Ми майже ровесниці. Мені двадцять три.

— Мені двадцять два, — підтвердила я. — Так, справді.

Я навіть спробувала усміхнутися. Вийшло, напевно, не дуже переконливо.

Далі вона розпитувала про настій — які трави, чи є чебрець, чи додаю меду. Про Афіни — де можна зупинитись, які є ярмарки цієї пори, чи часто буває дощ. Балачка лилась рівно, без тертя, без пауз — і саме тому відчувалась дивно. Наче хтось ретельно вивчив, як має звучати звичайна розмова, і тепер відтворював її по пам'яті.

Я слухала і пила свій настій.

І думала про кулон на своїй шиї — гілочку оливи з жовтогарячим каменем усередині, що пульсував теплом, коли я хвилювалась. Зараз він пульсував.

— Устино, — я поставила чашку, — все ж таки — навіщо ти прийшла?

Вона підвела погляд. І цю мить я запам'ятала — бо в ньому промайнуло щось справжнє. Не та виважена ввічливість, відшліфована до блиску, а щось інше. Розрахункове. Терпляче. Те, що чекає свого часу.

Тільки на мить. Потім — знову усмішка.

— Вибач, Олівіє, що забрала стільки часу. — Вона вже вставала, плавно, без поспіху. — Ти напевно маєш справи. — Пауза. — Чи можу я навідатися ще раз?

Вона не відповіла на моє питання, тож і я не стала відповідати, чи хочу з нею ще раз зустрітися.

Натомість мовчки проводила її до воріт і стояла, поки постать у білій сукні та оливковій накидці не розчинилась між деревами. Стояла довше, ніж треба. Камінь на шиї пульсував — рівно, наполегливо, ніби нагадував про щось, чого я не встигла зрозуміти.

Чому вона не відповіла?

Альтанка лишилась позаду — з двома порожніми чашками та запахом чебрецю, що поволі розвіювався. Устина не взяла нічого. Не попросила нічого. Прийшла, посиділа, поговорила про трави і ярмарки — і пішла з тією самою правильною посмішкою, з якою прийшла.

Люди так не роблять.

Навіть найдовірливіші, навіть найспокійніші — вони завжди приносять із собою щось справжнє. Біль, або надію, або страх. А Устина принесла лише ввічливість — відшліфовану, бездоганну, холодну всередині, як камінь у глибокому колодязі.

З Дакії, — повторила я про себе. — Почула про особливий дар.

Кулон кликав додому, до хворого. Я зупинилась у дверях.

Кулон пульсував. Тихо, але невпинно.

І раптом — сама не знаючи звідки — я подумала про Фабіана. Не так, як думала зазвичай — з тугою, що стискає горло, — а інакше. Гостро. Тривожно. Наче щось у глибині мене намагалось скласти разом два шматки одного малюнка.

Я відігнала цю думку.

Зайшла всередину і попрямувала до Аргона.
_____