1.2.

Краще? Звісно, Олівія не повірила Аргону. Це він побачив одразу — по тому, як тонкі брови ледь зійшлись, по швидкому погляду, що пробіг по ньому зверху вниз. Лікарський погляд. Уважний і безжальний у своїй турботі. Погляд людини, що вміє відрізняти «трохи краще» від правди.

Олівія легко підвелась і зникла — і вже за мить повернулась із дерев’яним кухлем цілющого настою, сіла поруч, обережно підсунула руку під його голову. Тепло її долоні крізь волосся вдарило гостріше за кашель.

Він припіднявся і став жадібно пити, вбираючи її тонкий аромат.

Вона пахла так само. Саме так — польові трави, мед, щось свіже, невловиме. Запах, який він пам'ятав із того часу, коли ще міг тримати її в руках по-справжньому, коли мав на це право. Запах, що тепер паморочив більше, ніж три доби гарячки.

На шиї тихо мерехтів кулон — гілочка оливи, всередині якої пульсував теплий жовтогарячий камінь. Його подарунок. Фабіана. Того, кого вона досі чекає — і не знає, що він лежить тут, п'є воду з її рук і дивиться, як з пшеничної коси вибивається тонке непокірне пасмо й падає на щоку.

Його рука була під покривалом.

Він не поворухнув нею.

Але пальці — стиснулись.

— Хто така Устина? — вирвалося раптово.

Він не збирався. Просто — вирвалося. Ім'я, що весь цей час тліло в грудях поруч із тривогою.

Олівія завмерла.

Тінь пробігла її обличчям — коротка, гостра, майже непомітна. Але він навчився читати її ще тоді, коли мав на це право. Оливкові очі звузились — зелено-карі, глибокі, як олія в амфорі, якщо підняти її проти сонця — і в них промайнуло щось, чому він не міг дати імені.

— Ви її знаєте? — в голосі — насторога. Тонка, як перший осінній льодок.

— Ні, — відповів він. Може, трохи надто швидко. — Просто… цікаво. Я хвилювався за вас.

Пауза.

Вона дивилась на нього — кілька секунд, що здались довшими за всю безсонну ніч. Вивчала. Зважувала. А потім — засміялась.

Вперше. По-справжньому.

Аргон не був готовий.

Її усмішка була широкою і світлою — тією, що він пам'ятав і по якій страшенно скучив. Оливкові очі засяяли теплом, щоки зарожевіли. Тонкі риси пом’якшились, і вона раптом стала схожою на ту Олівію, що він знав — тиху, витончену, таку, що не здогадується, якою силою змушує стискатись серця.

— Ви дивний, Аргоне, — сказала вона, і в голосі вже не було насторогу — лише легкість, майже ніжна. — Але… добрий.

Добрий.

Він ковтнув це слово мовчки.

Не заперечив. Не сказав того, що думав: що він тут не заради доброти. Що три місяці, які для неї були порожнечею й очікуванням, для нього були чимось набагато гіршим — знанням. Знанням, що вона чекає, сподівається і вірить у його повернення.

Вона любить та чекає Фабіана.

І він — єдина людина в цьому домі, що знає: Фабіан уже тут. Лежить на її тапчані, п'є воду з її рук, дивиться, як сонце грає в жовтогарячому камені на її шиї — тому самому камені, що він нещодавно повісив їй особисто. Ця думка тішила й роздирала в рівних частинах.

Пасмо так і лежало на щоці.

Він не поворухнувся, щоб не зруйнувати тієї крихітної іскри довіри, яка зароджувалася.

Вона ще не знала.

Не знала, що жінка, яка щойно пила чай в її альтанці — тій, що він зводив власними руками в тілі, що вже не його — прийшла не просто так. Що вибір, зроблений колись у небесних залах, знову став відкритим питанням. Що світ почав рухатися — повільно, майже непомітно, але невпинно. Що кожна хвилина, яку він провів тут, у цьому ліжку, в цьому чужому тілі, — це хвилина, що наближає щось незворотнє.

Він знав. Тримав це знання в грудях поруч із болем від ребер — тяжке, гостре, незручне.

І знав ще одне.

Він заплатив своїм безсмертям за право кохати її. Тепер платитиме за право захистити.

Навіть якщо Олівія ніколи не дізнається — від кого саме.

Навіть якщо пасмо так і залишиться на щоці, а він — так і не доторкнеться до нього. Ніколи.

_____