Розділ 1.

Перша частина книги на сайті  https://booknet.ua/reader/vogon-shcho-obira-b447834?c=4921442

⚠️ Перед читанням другої частини раджу почати з першої книги.

Олівія отримала небесний дар, який вважали давно втраченим — вогонь богині Гестії. Силу, що не повинна була належати їй.
Щоб допомогти дівчині опанувати цей дар, до неї приходить ангел-світлоносець Фабіан. Але небеса не прощають порушених законів…

У першій частині ви дізнаєтесь:
• хто насправді мав отримати силу богів;
• чому Олівія була змушена залишити рідне місто;
• чи змогла вона зцілювати людей;
• як між нею та Фабіаном зародилося кохання, за яке довелося заплатити високу ціну.

І головне — чому навіть тепер Олівія залишається у смертельній небезпеці.

🔥 Усе почалося там, де вогонь лише обрав її…

КНИГА 2.

Розділ 1.

Аргон

Стеля була тріснута.

Аргон вивчив її досконало — кожну лінію, кожен вузлик у деревині, кожну тінь, що повзла по ній зі зміною годин. Це було єдине, чим він міг зайняти свої думки, поки Олівія вийшла до гостей і повела жінку до альтанки. До тієї, що він зводив своїми руками кілька місяців тому. Тобто — Фабіан зводив. Тіло, в якому він тоді ще міг літати.

О, світлі сили. Як усе безглуздо та складно.

Він повернувся до своєї коханої — і вона його не впізнала. Не могла впізнати. Ангели забрали в нього все: крила, ім'я, обличчя. Навіть голос звучав інакше — пісний, позбавлений будь-якої мелодійності, чужий, ніби позичений у когось, хто ніколи не мав причин співати. Те, що залишилось — худе тіло молодого чоловіка, якого життя не шкодувало ні разу, — не мало нічого спільного з тим, ким він був.

А в маренні вирвалося — Аргон. Не Фабіан.

Аргон — небесне ім'я, яке носив сотні років, само знайшло дорогу крізь жар і біль. Хоча, він думав про це, дивлячись у стелю, — чи допомогло б їй ім'я Фабіан? Чи повірила б Олівія? Подивилась би на це виснажене тіло і побачила в ньому того, кого кохала?

Ні. Навряд чи.

Тож нехай — Аргон. Нове ім'я для нового початку. Він уже вирішив: залишиться. Буде для неї другом, помічником, слугою — будь-ким, кого вона дозволить бути поруч. А якщо вона ніколи не дізнається — він житиме з цим. Бо жити поруч із нею і мовчати — все одно краще, ніж не жити поруч узагалі.

Але зараз не це тиснуло на груди.

Її не було майже годину. І щось усередині — не звичне передчуття, а щось глибше, давніше, із тих часів, коли він ще міг чути небесний шепіт, — стискало і не відпускало. Змушувало бачити перед собою лише погані варіанти. Усі можливі способи, якими ця зустріч могла піти не так.

Він знав, хто прийшов.

Устина Каламар.

Аргон дивився в стелю, і пам'ять розгорталась без зусиль — чітка, як записи в небесних книгах. Ще до того, як ім'я Олівії пролунало у великому залі Ради, вибір стояв між двома. Між Селеною з Делоса і Устиною з Дакії. Обидві були гідні. Але їхня гідність мала різне коріння.

Селена — взірець із крові та рішучості. Чітка, амбітна, безкомпромісна. У її характері простежувався чіткий стержень та прагнення до контролю. Та, що йде до кінця, навіть якщо дорога стелиться через чужий біль. Її кандидатура не викликала сумнівів — і саме це насторожувало. Надто рішуча. Надто впевнена у власній правоті. Дар у руках Селени став би зброєю.

Устина — інша. Холодний розум, структура, віра в порядок. Устина мріяла про силу, яку б вона продемонструвала усьому світу. Цілеспрямована, але м’яка, виважена, обережна. У її характері простежувалася тиха наполегливість та самовідданість справі. Устина не прагнула сили заради сили — вона прагнула дисципліни. Горацій, один зі світлоносців, довго наполягав на її кандидатурі: саме Устина не допустить хаосу, саме вона зможе правильно розподілити дар, не дозволити йому перетворитися на руйнацію.

А потім з'явилася третя.

Тиха. Непомітна. Та, якої ніхто не очікував.

Олівія.

Аргон прикрив очі.

Він пам'ятав, як Рада сумнівалась. Як вона плакала — і Рада сперечалась. Як вона боялась власних рук — і Рада шукала виходи. Два виходи — і обидва коштували їй однаково дорого.

Перший — переконати. Для цього світлоносці пропонували послати Устину до Олівії, пояснити, забрати дар мирно, без порушення устрою. Аврелій був ініціатором такого варіанту, який передбачав свідомий перехід дару до більш перспективної, на їхній погляд, кандидатури.

Другий — той, що запропонував молодий світлоносець Ісай голосом, занадто спокійним для такого рішення: позбавити Олівію життя, і тоді, з останнім подихом, дар перейде до Селени. Для світлоносців це не виглядало як убивство. Скоріше — як жертвоприношення заради великої мети.

Аргон здригнувся. Від цієї думки — і від різкого болю в ребрах, що нагадав: він більше не може ні злетіти, ні навіть сісти без допомоги. Але Устина за воротами все одно краще, ніж Селена. Та не набагато.

Не набагато — і він знав це краще за будь-кого.

Скрипнули двері.

Він почув її ще до того, як побачив — легкий крок, запах польових трав і меду. Захотів підвестись. Справжнє, сильне бажання — сісти, виглядати хоча б наполовину не так жалюгідно, як відчував себе насправді. Тіло відповіло кашлем.

Глухим. Болючим. Таким, що розірвав ребра зсередини і не збирався зупинятись.

Стримати не вийшло. З горла зірвався стогін раніше, ніж він встиг його перехопити — і Аргон зненавидів цей звук усією темрявою, що в ньому лишилась.

— Аргоне!

Вона майже вбігла.

— Все добре… — видихнув він, коли кашель нарешті відпустив. — Мені сьогодні вже трохи краще.

_____
Альтанка, яку спорудив Фабіан