Розділ 24.

Фабіан залишився наодинці.

Двері прикрилися — тихо, майже делікатно — і разом із ними зникли її кроки, її подих, її присутність, що заповнювала кімнату, навіть не намагаючись цього робити. Він ще кілька секунд дивився на зачинені двері. Потім опустив погляд на маленьке бронзове люстерко, що лежало в долоні.

Він зробив глибокий вдих. І подивився.

Відображення дивилося у відповідь — і воно було абсолютно чужим.

Хто це?

Худорлявий чоловік із ледь видовженим обличчям, надто блідим, ніби сонце оминало його роками. Русяве волосся з натяком на легкі кучері, що прилипли до чола. Сіро-зелені очі — не ті, що звикли бачити небо зсередини, не ті, в яких ще вчора мешкало світло, яке не гасне. Тонкий прямий ніс, ластовиння, що робило обличчя майже юнацьким — недоречно юнацьким для того, скільки всього він пережив і пам'ятав.

Жодного натяку на Фабіана.

Жодного.

Він повільно підніс руку — піднялася й рука у відображенні — і торкнувся щоки. Чужої щоки. Пальці відчули щетину, гострі вилиці, запалу шкіру. Тіло, яке не пам'ятало нічого, крім голоду й болю.

Вона його не впізнала.

Ця думка прийшла не вперше — він усвідомив це ще тоді, коли відкрив очі і побачив її обличчя зовсім близько. Оливкові очі, пшеничне волосся, теплі долоні на його скронях — все це було таким знайомим, таким своїм, що серце рвонулося назустріч, мов натягнутий канат. Він хотів вимовити її ім'я — не так, як хворий вимовляє ім'я рятівниці. Інакше. Так, як вимовляють ім'я єдиної людини, заради якої залишили небо.

Але вона дивилася на нього очима, в яких не було впізнавання. Лише увага цілительки. Лише турбота до чужинця.

Прокляття.

Та він і сам би не впізнав себе.

Він відклав люстерко обличчям донизу — не міг більше дивитися — і заплющив очі. Ось вона, кара богів. Не смерть, не вигнання у темряву, не вічний холод. Ні. Щось витонченіше й жорстокіше: залишити кохання живим, але забрати впізнавання. Поставити поряд і зробити чужими. Дати очі — і відібрати обличчя.

Вона чекає Фабіана.

Ця думка водночас тішила й розривала навпіл, і він не знав, яке з двох відчуттів боліло більше. Знати, що тебе люблять — це тепло, що не гасне навіть у найхолоднішому тілі. Але знати, що люблять не тебе — того, ким ти був, не того, ким став — це інший біль. Тихий. Такий, що не кричить, а просто живе в серці поруч із зламаними ребрами й не дає дихати на повні груди.

Він понад тисячу років носив ім'я Аргон — на небі, де імена мають вагу й пам'ять. Там він був Аргоном: досвідченим, терплячим, зітканим із вічності. Фабіаном він став пізніше — коли спустився до неї, коли обрав земне ім'я, як обирають одяг для конкретної дороги. Але в маренні, на межі між життям і небуттям, проговорилося справжнє. Аргон. Те, що не можна підробити.

І вона назвала його цим іменем. Не знаючи, скільки в ньому правди.

Тепер між ним і Фабіаном пролягла чітка межа. Фабіан був коханим. Аргон — чужим чоловіком у її домі. І водночас він залишився собою. Не тим, кого вона кохала, але тим, ким був насправді — по той бік образів та імен.

Він почув, як скрипнули двері.

Підняв очі.

Вона змінила сукню — закрита, світла, стримана. Кулона не було видно, лише тонкий ланцюжок ховався під тканиною. Вона сховала його. Але не зняла. І це дрібне, майже непомітне розрізнення боліло дивно — не гостро, а глибоко, як спогад, що ще теплий і нікуди не збирається.

— Аргон… — повторила вона, ніби приміряючи ім'я на смак. — Звідки ви?

Він хотів затримати її погляд. Хотів запитати про Фабіана — і водночас боявся почути його ім'я з її вуст більше, ніж болю в зламаних ребрах. Він знав, як вона це скаже. Знав інтонацію, знав паузу перед першим складом. І не був певен, що витримає.

— Коли я знайшла вас непритомним, — продовжила Олівія, сідаючи поруч, — ви промовили «Олівія». Ви… знали мене?

Її очі були так близько.

Рідні. Болюче недосяжні.

Він дозволив собі на одну коротку мить просто дивитися — на її губи, на подих, що ледь здіймав плечі, на маленьку зморшку між бровами, яка завжди з'являлася, коли вона чогось не розуміла. Він знав цю зморшку. Він знав усе це — кожну деталь, кожен жест. І від цього знання ставало водночас легше й нестерпно.

Експеримент. Урок. Випробування, — холодно й просто, мабуть, сказали б небеса.

Але він не здасться. Ні тепер. Ні доки житиме в цьому тілі.

Він згадав дорогу. Пилюку під ногами, поля, що тягнулися вздовж шляху до Афін, — і раптом сказав, майже з полегшенням:

— Я з Елевсіну.

— Елевсін… — вона кивнула. — Це недалеко. Поруч із Мегарою.

— Так, — тихо відповів він. — Майже поруч.

Вона усміхнулася — просто, без напруги. Усмішка людини, що почула щось рідне серед чужого. І ця усмішка не була адресована коханому. Вона була адресована чужинцю з сусіднього краю.

Цього було і замало, і достатньо.

Вони говорили довго. Про дорогу, про місто, про те, як він опинився сам. Він відповідав обережно — не брехав, але й не відкривав правди, що лежала в ньому важче за каміння. Вона слухала уважно, без поспіху, іноді замислювалася, іноді переривала розмову, бо до дому приходили люди — і тоді він лежав і дивився, як вона працює.

Бачив, як вона кладе долоню на плече жінки — не демонструючи сили, а просто даючи опору. Як слухає більше, ніж говорить. Як її втома не озлоблює, а робить тихішою. Він знав її такою — і водночас бачив уперше. Бачив збоку. Очима Аргона, не Фабіана. І від цього нового кута зору зрозумів щось, чого раніше, мабуть, не формулював: мати силу — це не володіти. Це відповідати.

Коли вона повернулася після чергового відвідувача, він сказав:

— Я хочу допомагати. Щойно зможу.

Вона подивилася уважніше — так, як дивляться на людину, яку раптом помітили трохи інакше.

— Ви ще дуже слабкі.

— Але не назавжди, — відповів він.