22.3.

— Ні, Калевіє, — я подивилася на пораненого. Персик якраз тихесенько лизнув йому палець на ступні й знову заплющив очі. — Поглянь на того бідолаху. Він зовсім слабкий, і я потрібна йому. Це мій дім — куди я з нього тікатиму? Невже мені щось загрожує?

Слова сусідки насправді осіли як осад — та я вже змінилася за останній час. Тієї колишньої переляканої Олівії, що здригалася від тіней, уже немає. Дар, що отримала, допоміг стати впевненою, цілеспрямованою. Я бачила, що стаю прикладом для інших — і не мала права на сумніви та власні страхи. Тож відігнала невтішні думки та змусила себе посміхнутися. Мабуть, не дуже переконливо — Калевія стиснула мою руку трохи міцніше, але промовчала.

Жінка ще деякий час поралася в моєму будинку, а я дозволила собі відкинутися, спертися до стіни та випила холодного настою з медом. Це був улюблений напій Фабіана, тому я продовжувала готувати його щодня — не зважаючи ні на що. Може, зі звички. Може, зі сподівання.

— Як ти почуваєшся? — подруга навела лад і сіла поруч, великі карі очі дивилися уважно, без зайвої жалості. — Не переймайся моїми словами. Просто я всі ці роки жила в страху, а сьогодні почула чутки з Афін і знову згадала про Веліуса. Хтозна, може, то й не його рук справа, — вона знизала плечима.

— Можливо. Та я просто втомилася, — я поглянула на свої долоні — м'які, світлі, без жодного мозоля, бо мозолі на них чомусь ніколи не з'являлися. — Вперше за кілька місяців такий складний хворий. Раніше мені сил вистачало, щоб допомогти людям одразу. Звісно, траплялися й складніші випадки, коли потрібно було кілька днів поспіль проводити зцілення — але цей вибив мене з сил остаточно. Я вперше зустрічаю того, хто був би на межі. Його виснажене тіло саме по собі вже чудо — досі не розумію, як він  не помер раніше.

З ліжка долинуло тихе муркотіння. Персик уві сні поклав лапу на ногу незнайомця і не прибирав.

Сусідка пішла, коли сонце хилилося до обрію — довга тінь від воріт лягла навкіс через подвір'я, і Калевія зникла за нею, лише коса чорна коса мигнула востаннє. Я зачинила двері і залишилася наодинці з тишею, вогнем у печі та чоловіком, що дихав так само — рівно, але хитко, наче полум'я свічки на протязі.

Вечір промайнув швидко.

Я снувала між піччю та ліжком, не даючи собі зупинитися — бо коли зупиняєшся, починаєш думати, а думки цієї ночі були мені не на користь. Змочувала губи пацієнту кожні кілька хвилин, прикладала свіжі компреси до чола, перевіряла пов'язку на ребрах. Персик не йшов — лише зрідка підводив руду голову і знову клав її на місце, ніби ніс свою варту.

Коли я вкотре піднесла мокру тканину до його вуст, він раптом захрипів — гостро, надривно, наче в горлі ніколи не було води. Я не вагалася. Обережно підклала долоню під потилицю, підняла голову — і піднесла кухоль.

Він пив жадібно. Майже з відчаєм. Вода текла по підборіддю, але він не зупинявся — ковтав, ковтав, і в кожному ковтку відчувалося щось від звіра, що вийшов із пустелі. Я притримувала його голову обома руками, і там, де мої пальці торкалися шкіри, знову прокидалося тепло — тихе, рівне, як вугілля під попелом.

І тоді — знову. Ледь чутно, але виразно:

— О… лі… ві… я…

Серце стиснулося. Я нахилилася нижче.

— Як тебе звуть? — тихо спитала — скоріше себе, ніж його.

І яким же здивуванням стало для мене, коли почула відповідь. Слабку, надтріснуту, але цілком справжню:

— Аргон.

Я завмерла на мить — з кухлем у руках, з пшеничним пасмом, що знову впало на чоло, з кулоном, що раптом відгукнувся теплом під тканиною сорочки.

— Аргон, — тихо повторила, ніби перевіряла, чи слово справжнє. — Ти одужаєш, чуєш… Аргоне?

Він не відкрив повіки. Але дихання після цього стало ніби трохи рівнішим. А обличчя — трохи менш схожим на обличчя мерця.

Ніч тягнулася довго.

Жар піднімався хвилями — раптово, безжально, перетворюючи бліду шкіру на розпечений пергамент. Я змінювала компреси, змочені в настої м'яти та деревію, клала їх на чоло, на зап'ястки, на внутрішні сторони ліктів — туди, де був пульс, де тіло найлегше приймало холод. Потім жар спадав, і я накривала його теплішим покривалом, слідкуючи, щоб не вдарило ознобом.

Між компресами — ложка за ложкою. Вода. Відвар ромашки з чебрецем. Терпкий настій кори верби від жару. Кожен ковток давався важко — я притримувала його голову, нахиляла кухоль так повільно, як тільки могла, і шепотіла щось невиразне, заспокійливе. Слова, яких він, може, й не чув. Але вони були потрібні мені — щоб тримати себе в руках, щоб не дати власній утомі здолати.

Долоні не переставали світитися. Не яскраво — лише ледь помітний золотистий відблиск, що ковзав по шкірі щоразу, коли я торкалася його. Я клала руки на груди — там, де ребра зрощувалися під пов'язкою — і відчувала, як тепло просочується вглиб, наче сонячне проміння крізь воду. Іноді здавалося, що він реагує: дихання вирівнювалося, м'язи під пальцями ставали менш скованими. Іноді — ні. Тоді я просто залишалася так, з руками на його грудях, і чекала.

Персик нікуди не пішов. Він зрушував лише тоді, коли я проходила повз — і тоді неодмінно терся об ноги, наче нагадував про себе, а потім повертався на своє місце. Кілька разів я чула, як він дуже тихо муркоче — не звично, а якось зосереджено, наче й собі намагається допомогти.

Я майже не пам'ятала, коли востаннє нормально спала. Уривки сну приходили самі — сидячи, напівпритомна, з головою, що падала на груди. Я прокидалася від власного смикання, знову тяглася до Аргона — перевіряла дихання, температуру, пов'язки — і знову сідала.

Після стількох обтирань та зцілень обличчя його здавалося не таким блідим. Я вперше мала можливість розглянути його без поспіху — у тихому жовтому світлі масляного каганця. На вигляд — не більше двадцяти п'яти. Можливо, трохи більше. Або менше. Його вік губився між змарнілістю і правильними рисами, які ще не встиг зруйнувати час. Ластовиння на переніссі здавалося майже недоречним — дитячим — на тлі всього пережитого, що читалося в кожному синці.