Розділ 22.

Він справляв картину настільки гірку, що серце моє стискалося від неї, наче стара тканина в кулаці. Незнайомець лежав на тапчані Фабіана — і вже сама ця думка різала, мов осколок — худий, обгорнутий у лахміття, що колись, певно, мало колір. Тепер же він нагадував лист, що пережив надто довгу зиму: зморщений, вицвілий, але чомусь ще не впав з гілки. Лише бліді кістки під тонкою шкірою — жодного  надлишку. Наче саме життя відступало від нього краплина за краплиною, залишаючи лише контур.

Часу на роздуми не було.

Я принесла речі Фабіана — тепер вони були потрібні іншому. Незнайомець лежав без свідомості, хоча й подавав слабкі ознаки існування: на худій шиї поволі пульсувала вена, немов крихітний маяк у темряві, а груди ледь-ледь здіймалися від поверхневого дихання — так дихає той, хто тримається за життя не руками, а лише нігтями.

Я обережно надягла свиту без рукавів — широкий виріз на шнурівці дозволив упоратися самотужки, не потривоживши власну поранену руку. Сорочка виявилась надто просторою, спадала мало не до середини стегон, але я вже зосередилася на ребрах. Пальці мої ковзали по кісткам, шукаючи правильного положення, допомагаючи їм знайти своє місце — так, як учив... Ні. Не зараз.

Довелося зупинити думку на самому краї, де вона починала зароджуватися.

Але щойно долоні торкнулися його тіла — щось змінилося.

Тепло, що жило в мені — вогонь Гестії, тихий і вірний, — рушило назустріч, як завжди. Світло потекло з долонь, рівне й знайоме. Та щось його зупиняло. Щось невидиме, як стіна, зведена не каменем, а самою природою речей. Моя сила билась об неї і відступала, розсипаючись по поверхні шкіри, не знаходячи входу вглиб тіла.

Першого разу я відчула це ще на площі — серед гомону натовпу, коли він лежав на бруківці й шепотів моє ім'я. Тоді я вирішила, що справа в очах перехожих: адже завжди зцілювала або наодинці, або в присутності найближчих. Та тепер, у тиші кімнати, де не було нікого, крім нас двох — відчуття лише посилилось.

Немов він був огорнутий якимось темним прокляттям. Або самі Небеса відвернувся від нього.

Чим же ти завинив перед небесами, бідолашний?

Від цієї думки на душі знову стало тужливо — і розтеклося аж надто добре знайомим болем. Фабіан. Небеса забрали його три місяці тому, і я досі не навчилася жити в цій порожнечі, що залишилась.

— Ні-ні-ні, — прошепотіла я вголос, наче слова могли зупинити те, що вже піднімалось зсередини. — Вгамуйся, Олівіє.

Зцілення вимагає віри й любові — не відчаю. Це знала я, знав Фабіан, знала сама Гестія, чий дар пульсує в моїх руках. З безнадії не народжується зцілення — лише попіл.

Я вирівняла дихання. Повільно. Раз. Удруге. Відпустила.

І знову схилилась над незнайомцем.

З огляду на його вигляд, дивувало одне: як він ще дихав. Боги, хто міг таке з ним зробити? Оскільки моя енергія не знаходила шляху всередину, довелося вдатися до ремесла — вправляти кістки вручну, перев'язувати, знерухомлювати. Взяла тонку, але міцну дерев'яну тріску, зафіксувала кисть, вплела в тугу пов'язку так, щоб будь-який рух не змістив ще не зрощені кістки.

Довелося зняти й те, що залишалось від лахміття. Я дивилась на тіло лише очима цілительки — не дозволяла собі іншого. Великих синців виявилося достатньо: вони проявлялися на боці темними плямами, густими, як стигле вино на камені. Кожне ребро читалось крізь шкіру, наче рядки зі старої книги. Тіло, якому не залишили нічого зайвого — ні жиру, ні сили, ні кольору.

Щось у ньому було... незрозумілим. Не в ранах — у самій присутності. Немов під цим виснаженим тілом ховалось щось більше, ніж підказували очі. Я відкинула думку — це втома говорила в мені.

Аж тут він видав тихий, ледь чутний стогін — перший з моменту, як я взялася до справи. Пальці його здригнулись, і по губах пробігло щось — не слово, лише тінь його. Я завмерла на мить, вдивляючись у худе обличчя. Але ні — очі залишались заплющеними, дихання рівним. Просто дав про себе знати біль крізь сон.

Тримайся, — подумала я і самій собі здивувалась, звідки взялась у цій думці така ніжність до чужинця.

Кулон на шиї — останній подарунок Фабіана — вже не сяяв. Лежав тихо й приглушено, мов жаринка, що догорає на попелищі великого вогню. Я витратила чимало, хоч і не дала стільки, скільки хотіла. Руки стали важкими, неповороткими.

Підняти таз з водою не вийшло. Довелося вичерпувати кухлем — двічі, бо лише пів відра могла нести. Пшеничне пасмо виборсалось з коси і спало на спітніле чоло. Я відкидала його тильною стороною долоні, залишаючи мокрий слід на скроні, і думала, що, мабуть, виглядаю не краще за свого пацієнта.

Хотіла лягти хоч на хвилину, але на порозі з'явився Персик.

Рудий бешкетник — вочевидь, знову втік від Теї та Лісандра, надокучливих дітлахів Версавія, що душили його своїми обіймами. Він потерся лобом об мої ноги — гаряче, наполегливо — а тоді нагло прошмигнув убік, і я навіть не встигла його впіймати.

— Персику, ні! — я обернулась, щоб упіймати його на півдорозі, але прудкий рудань уже заскочив на тапчан.

І зупинився.