Розділ 21.

— Допоможіть! — мій голос зірвався, але не зламався. — Будь ласка, він живий!

Ранок уже прокидався, і разом із ним — люди. Хтось ніс кошик з хлібом, хтось поспішав до майстерні, хтось просто зупинився, бо в цьому місті вже знали: якщо я гукаю про допомогу — це не дрібниця. Пшеничне волосся розліталося по плечах, виблискуючи золотом у перших косих променях сонця, і хтось із перехожих упізнав мене раніше, ніж я встигла повторити крик.

Кулон на шиї — медового кольору, подарунок Фабіана, що зазвичай лежав тихо й холодно — раптом запульсував теплом. Спочатку ледь відчутно, а потім — виразно, впевнено, мов серцебиття. Я притиснула долоню до грудей і здивовано опустила погляд: крізь пальці пробивалося м'яке золотаве світло. Він не сяяв так із тих пір, як пішов Фабіан. Три місяці — мовчав і чекав разом зі мною.

Чоловік лежав нерухомо. Обличчя майже не було видно — закривавлене, у подряпинах і синцях. Волосся сіре, майже безбарвне, ледь кучеряве, злипле від бруду й поту. Тіло — надто худе, неприродно худе, мов у того, хто давно не їв. Ребра чітко окреслювалися під тонкою тканиною, плечі здавалися крихкими, як у підлітка, а не в дорослого чоловіка.

— Він дихає, — хтось сказав полегшено, підходячи збоку. — Слабко, але дихає.

— Обережно, — попросила я, стаючи навколішки поруч. — Не підіймайте різко, деякі кістки зламані.

Мої руки самі потяглися до нього — м'які, теплі, наче зіткані зі світла, яке мешкало в них зсередини. Тихий золотистий відблиск ковзнув по його шкірі, коли я торкнулася плеча, грудей, ніби намагалася намацати саму присутність життя, що повільно вислизало. Крізь долоні я відчула його: поламані ребра, скоріш за все рука. Голод. Виснаження, яке межує зі смертю. Біль відгукнувся в мені глухо й важко — як завжди, коли чуже страждання торкалося мого дару.

Кулон знову спалахнув — тепліше, наполегливіше.

— Віз! — пролунало збоку. — Я притягну віз.

Як рятівник, сусід Версавій уже біг, не озираючись. Він був міцний, засмаглий, з руками, загрубілими від роботи.

— Для тебе, Олівіє, — сказав він, повертаючись із дерев'яним возом, — що завгодно. Ти ж знаєш.

Я не знайшла, що відповісти, бо очі мої не відривалися від обличчя чоловіка, що якимось дивом ще дихав і боровся за своє право залишитися між живими. Чи могла я відвернутися від нього в такий момент?

Вони піднімали незнайомця обережно, мов крихку річ. Тіло було легким. Надто легким. Це лякало.

Коли його поклали на віз, він раптом заворушився. Губи ворухнулися, з них зірвався шепіт — ледь чутний, ніби звук із іншого світу.

— О… лі… ві… я…

Він промовляв моє ім'я, і від цього на мить я завмерла. Кулон на грудях полихнув так різко й так гаряче, що я мимоволі схопилася за нього — пальці стиснули гладенький камінь кольору меду.

— Що? — тихо перепитала я, нахиляючись ближче.

Він, мабуть, марить, або кличе зовсім іншу Олівію. Чоловік повторив — слабше, майже беззвучно. Ні, не почулося.

Щось усередині відгукнулося — різко, болісно, як струна, яку торкнули без попередження. Серце стиснулося. Я знову подивилася на його обличчя, тепер уже уважніше — і пшеничне пасмо впало на лоб, я нетерпляче відкинула його.

Ні.

Це був не Фабіан.

Чоловік був зовсім інший. Худорлявий, з тонкими, правильними рисами, прямим вузьким носом, легким ластовинням на щоках і переніссі. Шкіра — надто бліда, майже прозора, ніби він давно не бачив сонця. Вії світлі, брови — майже непомітні. Красивий по-своєму, хоч і виснажений до межі. В пам'яті я перебирала односельців, сусідів, відвідувачів храму, згадувала тих, хто приходив до мене в Афінах — але обличчя було абсолютно невпізнаваним.

— Ти його знаєш? — обережно спитав хтось із присутніх, хто теж сів на віз та притримував голову незнайомця.

— Ні, — відповіла я чесно, знизавши плечима. — Я бачу його вперше.

І це була правда. Всі навколо хитали головами — ніхто не впізнавав чоловіка, більше того, його наче вперше бачили в цьому місті. Й усе ж кулон не вгавав: тихо, наполегливо, він пульсував теплом, ніби Гестія сама притискала долоню до мого серця і нашіптувала: дивись уважніше. Він прийшов не просто так.

З одного боку я була трохи розчарована. Десь глибоко, не зізнаючись навіть собі, я чекала побачити на місці цього чоловіка Фабіана. Але доля підсунула іншого — безіменного, голодного, побитого, такого, у кого, здавалося, не залишилося нічого. Проте відчуття волало, що він може бути ключем.

І все ж… дивлячись на пораненого, я не відчувала ні зневаги, ні страху. Лише дивне, тихе відчуття рідності — ніби хтось знайомий дивився на мене з-під чужого обличчя.

Можливо, він з мого краю, — майнула думка. Можливо, прийшов до мене й не встиг. Або в нього відібрали все.

Питання зачекають. Зараз — боротьба за його життя.

— До мене, — сказала я рішуче, коли віз, поскрипуючи, залишав центральні вулиці Афін. — Обережно, будь ласка.

Версавій сів спереду, тримаючи повідок коня, ще двоє допомагали, стежачи, щоб тіло не здригалося від каміння. Люди розступалися — мовчазно, з повагою. Дехто дивився мені вслід довше, ніж зазвичай: мабуть, помічали, як золотисте сяйво просочувалося крізь стиснуті пальці моєї руки, що спочивала на грудях незнайомця.

Коли ми дісталися дому, не виникло сумніву, що хворого потрібно покласти на ліжко. Єдиним у домі було вузьке ліжко, де колись спав Фабіан. Це була широка софа, застелена оберемком соломи в кутку першої кімнати з піччю.

Зупинившись на мить біля порогу, я вдихнула глибше — і відчинила двері.

Чоловіка обережно поклали на чисту постіль. Він виглядав тут ще крихкішим, ще чужішим. Ніби його вирвали з якогось підземелля, з в'язниці, з темряви, де немає вікон і часу. Його тіло пам'ятало холод. Камінь. Самотність.

— Дякую вам, — сказала людям. — Я впораюся далі сама.

Версавій прослідкував, щоб усі вийшли, потім приніс відро з водою та великий таз, що стояв у задньому дворі. Переконавшись у моїй безпеці, він вийшов, наостанок кинувши: