20.2.

Цього ранку все було інакше.

Я прокинулася ще до світанку — різко, наче хтось штовхнув мене зсередини. Не голос, не звук — відчуття. Гостре, невідворотне, таке сильне, що перехопило подих.

Серце калатало так голосно, що здавалося, воно вискочить з грудей. У шлунку стискалося, крутило, наче я отруїлася. Руки тремтіли. По спині текли краплі холодного поту.

Це не був фізичний біль. Це було гірше.

Наче щось рвалося всередині — не м'язи, не кістки, а щось глибше. Душа, можливо. Наче хтось невидимий тягнув мене за нитку, що з'єднувала нас, і ця нитка натягувалася, натягувалася, от-от мала обірватися.

Страх залив мене з голови до ніг — холодний, липкий, паралізуючий.

Я сіла на ліжку, притискаючи долоню до грудей, намагаючись заспокоїти серце, що билося як божевільне.

— Спокійно... — прошепотіла я сама собі, дихаючи глибоко. — Спокійно. Я вмію відпускати. Я навчилася.

Мені здавалося, що й справді вміла. Навчилася за ці три довгі місяці. Відпускати біль інших, не прив'язуватися до кожного страху, не нести на собі всі чужі страждання. Дихати, розслаблятися, дозволяти енергії текти крізь мене, а не застрявати всередині.

Але цього разу... це було не чуже.

Це був мій власний страх. Або... чийсь ще, але настільки близький, настільки рідний, що неможливо було відокремити.

Фабіан.

Ім'я пролунало в голові, і від нього стало ще гірше. Серце здригнулося, пропустило удар.

Я схопилася за кулон на шиї — він був гарячий. Не теплий, як зазвичай, а гарячий, майже обпалював шкіру. Пульсував у руці, наче живий, наче серце, що б'ється занадто швидко.

— Що відбувається? — прошепотіла я, дивлячись на камінь, що світився тьмяним золотавим сяйвом у темряві. —Про що ти намагаєшся мене попередити?

Але кулон не відповідав словами. Тільки пульсував, пульсував, кликав.

Іди. Йди зараз. Швидко.

Персик сидів на краю ліжка, дивився на мене величезними янтарними очима. Муркнув — тихо, тривожно.

Він також відчував.

Вночі я майже не спала. Лежала, дивлячись у стелю, відчуваючи, як холод проникає у кістки — не звичайний холод осінньої ночі, а щось інше. Передчуття. Хвороби, можливо. Або... смерті.

Я не знімала кулон навіть уві сні — коли нарешті вдалося задрімати на кілька хвилин — ніби боялася втратити останній зв'язок, останню нитку, що з'єднувала нас.

Мені снився вогонь. Не той теплий, домашній, що палає в печі. А інший — холодний, блакитний, що горить, але не зігріває. І голос — його голос — що кличе мене звідкись далеко, так далеко, що я не можу дійти, як би не бігла.

Олівія... я тут... знайди мене...

Я прокинулася в сльозах, з його ім'ям на губах.

Коли небо лише почало світлішати на сході, перші промені сонця торкнулися обрію, я вже стояла біля дверей, одягнена, готова йти.

Я не планувала. Не обмірковувала. Не знала, куди іду.

Просто пішла.

Ноги самі понесли мене з дому, через двір, повз альтанку, де ми сиділи щовечора, повз купу дров, на якій сидів Персик, дивлячись мені вслід.

Я йшла швидко, майже бігла — крізь ранкові вулиці Афін, ще порожні, ще сонні. Крізь ринкову площу, де торговці тільки починали розставляти свої лавки. Крізь квартали, що я знала, до тих, що ніколи не відвідувала.

До тієї околиці, яку я завжди старанно оминала.

Там було щось неправильне, темне, чуже моєму теплу. Повітря там було густим, важким, наче насичене чимось злим. Фабіан ніколи не любив це місце — я знала це, хоч він ніколи не говорив чому. Просто відводив мене іншою дорогою, коли ми проходили поруч.

Сьогодні ж воно кликало. Тягнуло. Вимагало.

Я йшла, мов у трансі, не думаючи, не сумніваючись. Кулон на шиї ставав усе гарячішим, пульсував усе частіше. Чи то він вів мене? Чи то вранішні промені сонця, що пробивалися крізь вузькі вулички, відбивалися від каменю, світили на нього, роблячи його яскравішим?

Я не знала. Не хотіла знати. Просто йшла за покликом.

Вулиці були порожні, ще сонні. Камінь під моїми босими ногами холодний, вологий від ранкової роси. Серце билося так голосно, що здавалося — його почує все місто.

З кожним кроком тривога ставала гострішою, майже фізичною. Страх стискав горло. Руки тремтіли.

Щось чекає, — думала я, прискорюючи крок. Хтось чекає. Хтось потребує мене. Зараз. Негайно.

Я звернула за ріг — і завмерла.

Якась купа лахміття лежала просто на кам’яній бруківці посеред вулиці. Підійшовши ближче, я розгледіла, що то був якийсь нещасний волоцюга – брудний, заляпаний, худий.

Чоловік був неприродно скручений, немов його кинули, як непотрібну річ. У темному, подертому одязі, що більше нагадувало мотлох. Кров — темна, майже чорна — засохла на щоці, ще свіжа, яскраво-червона — на камені під ним, утворюючи маленьку калюжу.

Одна рука була вивернута дивно, під неправильним кутом, наче не слухалася тіла. Зламана.

Моє серце пропустило удар. Потім ще один.

У грудях стиснулося так сильно, що я ледь не впала навколішки прямо там, на відстані. Його емоції змішалися з моїми.

— Ні... — вирвалося у мене, і голос зірвався на крик. — Будь ласка, ні...

Страх, небезпека, знак — усе злилося в одне всепоглинаюче відчуття жаху.

Я не знала, хто це. Не бачила обличчя з такої відстані. Не розуміла, чому саме цей чоловік, чому саме тут.

Але відчуття було таким сильним, таким невідворотним, що не залишало вибору, не давало права сумніватися.

Ноги вже несли мене вперед — швидко, потім ще швидше, потім я просто бігла, спотикаючись об каміння, задихаючись.

— Я тут! — кричала я, не знаючи, чи може він почути. — Я тут! Я йду! Тримайся!

Я впала на коліна поруч з ним, не відчуваючи болю від удару, не помічаючи, як камінь подряпав шкіру.

— Я встигну... — прошепотіла, простягаючи тремтячі руки. — Я маю встигнути... Будь ласка, дай мені встигнути...