Розділ 20.

Три місяці без  Фабіана — це багато для людини, особливо для тієї, що чекає.

І ніщо — для того, хто відчуває, що кожна секунда може стати останньою.

Кожна хвилина розтягувалася до безкінечності. Я чекала Фабіана так, ніби час можна було втримати руками, зупинити, повернути назад. Щодня прокидалася з думкою про коханого — і засинала з нею ж, стискаючи кулон у долоні, шукаючи в ньому залишки його тепла, його присутності.

Іноді здавалося, що я вже навчилася жити без нього: ходила тими самими вулицями Афін, що раніше ми долали разом, приймала людей в альтанці, яку він збудував, торкалася їхнього болю й відпускала його, зцілювала, втішала, підтримувала. Дні повільно пропливали один за одним, схожі, як краплі води.

Але варто було лише зупинитися, залишитися на самоті — особливо ввечері, коли місто засинало, коли вогні в вікнах гасли один за одним — і порожнеча знову ставала відчутною. Такою реальною, такою фізичною, наче холодний камінь під босими ногами. Наче дірка в грудях, що не загоюється, не зникає, тільки болить, болить, болить...

Кулон на моїй шиї потьмянів за ці місяці. Камінь уже не світився так яскраво, як раніше, коли Фабіан тільки подарував його мені. Але тепло не зникло. Воно було глибшим, спокійнішим, приглушеним — мов серце, що б'ється рівно навіть тоді, коли його не чують. Мов вогонь, що тліє під попелом, чекаючи моменту, щоб знову спалахнути.

Я торкалася його щоранку, щовечора, іноді навіть серед дня — несвідомо, інстинктивно, шукаючи підтвердження, що він ще існує, що зв'язок між нами не обірвався остаточно.

— Ти повернешся, — шепотіла я інколи вночі, коли не могла заснути, торкаючись кулона холодними пальцями. — Я знаю. Ти обіцяв. Ти завжди дотримуєш обіцянок, Фабіане.

І справді знала. Не розумом — чимось іншим, глибшим. Серцем, можливо. Або тією частиною душі, що назавжди прив'язалася до нього, переплелася з його  сутністю так міцно, що розірвати вже неможливо. Жодні небесні сили не могли забрати у мене надію!

Персик виріс за ці три місяці.

З крихітного кошеняти, якого ми з Фабіаном знайшли у хащах по дорозі до Афін, до справжнього кота — рудого, мускулистого, з бурштиновими очима, що дивилися мудро, ніби розуміли набагато більше, ніж мали б розуміти звичайні коти. Плетений кошик був затісним, але іноді Персик туди ховався.

Кіт був поруч завжди. Щовечора, коли я лягала спати, він умощувався на тій половині ліжка, де раніше спав Фабіан. Улягався калачиком на подушці, що все ще зберігала ледь відчутний запах його волосся, його шкіри, і муркотів тихо, сумно, наче також очікував його повернення.

Вдень Персик сидів на купі дров у дворі — тій самій, що нарубав Фабіан перед тим, як зник. Купа щодня потрохи меншала — я використовувала дрова для печі, для тепла, для приготування їжі. І кожне поліно, що згоряло в печі, було ознакою його відсутності, як ще один день без нього, ще одна частинка його присутності, що розчинялася в часі.

Персик сидів на дровах і дивився на хвіртку, чекаючи. Іноді годинами, нерухомо, як статуя. Діти з сусіднього двору кликали його грати, але він не йшов. Тільки сидів і чекав.

Ми обоє чекали. Кіт і я. Кожен по-своєму, але з однаковою відданістю.

Про мене тепер знали багато.

Слово розійшлося не лише Афінами, а й далі — до інших міст, провінцій, країв. До Афін приходили люди з далеких місць, які я навіть не могла уявити. Нещодавно прийшли з Дакії — холодної північної провінції, де вітер ріже шкіру, як ножі, а люди звикли мовчати про біль, тримати його в собі, поки він не вбиває зсередини.

Вони принесли мені дари — шкури, хутро, дивні амулети з кісток і каменів. Розповідали історії про свою землю, про темні ліси та жорстоких богів. Ділилися страхами, що роз’їдали їх роками.

Я слухала, зцілювала, що могла, втомлювалася до меж можливого — і знову вставала, бо люди все йшли і йшли. Мої здібності росли, ставали сильнішими, глибшими, але разом із ними зростала й відповідальність. Кожна зцілена людина — це ще одна, що розповість іншим. Ще десять, що прийдуть завтра.

Іноді я хотіла просто зникнути. Зачинити двері, сховатися, забути про всіх і все. Просто чекати свого ангела. Тільки його.

Але не могла. Люди потребували допомоги. А я не вміла відмовляти тим, хто страждає, та й не мала права.

_____
Олівія чекає на Фабіана