19.2.

Перший удар був несподівано сильним.

Кулак врізався в обличчя, і світ вибухнув білим сліпучим світлом. У роті з'явився смак крові — металевий, солоний, гидкий. Губа розкололася, зуби вдарили в м'яку тканину зсередини.

Він підкосився, втратив рівновагу, впав на коліна. Каміння вдарило по колінах так болісно, що перехопило подих. Він спробував підвестися — інстинкт виживання — але не встиг.

Чиясь нога — важка, в брудному черевику — вдарила в бік.

Біль вибухнув у животі, розлився по всьому тілу хвилею. Він згорнувся, обійнявши себе руками, намагаючись захистити найвразливіші місця.

— Давай, вилазь! — гаркнув хтось згори, і голос був таким гучним, таким жорстоким. — Що маєш, волоцюго? Гроші? Їжу? Давай сюди!

Фабіан відкрив рот, намагаючись щось сказати, але з горла вирвався лише хрип — жалюгідний, слабкий.

— Нічого... — видавив він крізь біль. — У мене нічого немає...

І це була правда.

У нього справді не було нічого. Ні грошей, ні їжі, ні одягу нормального, ні навіть імені, яке б тут хтось визнав. Тільки спогади про те, ким він був. І надія на те, що він ще зможе дійти до неї.

Другий удар зламав подих.

Нога вдарила в ребра — з повною силою, без жалю. Щось хруснуло всередині — звук був сухий, надто гучний, неправильний. Ребра зрадливо хруснули, і біль прорізав тіло, як блискавка, змусив вигнутися, закричати — але звуку не було, тільки німий крик, що застряг у горлі.

Він більше не міг дихати. Кожен вдих — пекла, горіла, різала зсередини.

— Глянь, який жалюгідний! — сміявся третій, і сміх його був п'яним, дурним, жорстоким. — Навіть взяти нічого. Марно час витратили.

Фабіан прикрив голову руками — інстинкт, чистий людський інстинкт самозбереження. Не захист. Не спроба дати відсіч. Просто жалюгідна спроба вижити.

Він не міг захистити навіть себе.

Ангел, що колись володів силою, здатною зупинити демонів, перемістити гори, зцілити хворих — тепер лежав на брудній вулиці, беззахисний, як немовля.

Удар по руці — різкий, неправильний, під кутом.

Щось пішло не так. Біль став іншим — глибшим, пронизливим, таким, що забирав свідомість. Рука перестала слухатися, кисть не відчувалася, пальці зависли безвільно.

Зламана, — холодно констатувала якась частина свідомості. Зламана рука.

Фабіан приготувався до ще одного удару — завершального, того, що може вбити. Але його не було.

Троє нападників постояли ще мить, плюнули наостанок — один влучив йому в обличчя, і це було так принизливо, що хотілося зникнути, перестати існувати — і пішли.

Швидко, нудьгуючи, реготячи над чимось своїм.

Схоже, своєю бездіяльністю, своєю жалюгідністю він їх розчарував, а не повеселив, як ті сподівалися. Вони шукали жертву, що боротиметься, кричатиме, благатиме. А він просто лежав. І це їм набридло.

Вони пішли шукати кращих розваг.

А він залишився лежати на камені.

Самотній. Зламаний. Покинутий.

Холод почав повільно проникати під шкіру, заповнювати все тіло, гасити останнє тепло. Камінь під спиною був байдужий до його страждань. Ніч — теж. Місто спало, і йому не було діла до того, хто вмирає на його вулицях.

Тіло тремтіло — спочатку сильно, потім слабше, а потім майже непомітно. Це було погано. Це означало, що організм здається, перестає боротися за тепло.

Ось воно, — подумав він крізь туман болю і холоду. Ось той світ, заради якого я все віддав. Вічність. Силу. Безсмертя.

Заради цього.

Але навіть зараз, лежачи на брудній вулиці, зламаний, окривавлений, майже мертвий — він не шкодував.

Бо крізь біль, голод і темряву одна думка тримала його при тямі, не давала здатися, не давала свідомості згаснути остаточно:

Олівія.

Крізь повіки, що нещадно закривалися, сповнені болю та втоми, він усе ще бачив її очі — оливкові з золотавими іскрами, теплі, люблячі. Відчував її тепло, її усмішку, її дотик.

Я маю дійти до неї.

Я маю бути поруч.

Я маю її захистити.

Навіть якщо не можу захистити себе.

Навіть якщо умираю тут, на цьому камені.

Я маю спробувати.

Ніч тягнулася безкінечно. Секунди перетворювалися на години, години — на вічність.

Біль поступово ставав приглушеним, майже терпимим — не тому що слабшав, а тому що тіло звикало, відключало непотрібні сигнали, зберігаючи останні сили для чогось важливішого.

Свідомість пливла, як човен без весел посеред штормового моря. То з'являлася, то зникала. То він бачив вулицю, камінь, темряву, то бачив щось інше — спогади.

Олівія, що сміється. Персик, що муркоче. Альтанка в саду. Запах м'яти та меду. Тепло її рук. Поцілунки під зоряним небом.

Я повернуся до тебе, — прошепотів він беззвучно. Обіцяю. Я повернуся.

Він уже не розрізняв, де закінчується його тіло й починається холодний камінь. Все зливалося в одне — біль, холод, темрява.

І тоді — крізь закриті повіки, крізь туман свідомості, що згасала — він побачив світло.

Думки, що скакали попереду реальності, припустили: можливо, це смерть? Той тунель світла, про який розповідають ті, хто повертався з того боку?

А можливо, світанок? Сонце, що піднімається над містом, нехтуючи біль окремої людини?

Ні.

Це було інше світло.

Воно не різало очі, не пекло, не сліпило. Воно зігрівало. Обгортало. Кликало.

Воно було знайомим. Таким знайомим, що серце — те людське серце, що билося все слабше — здригнулося, прискорилося.

Знадобилися неабиякі зусилля, щоб відкрити важкі повіки. Здавалося, що це найбільше випробування з усіх, що він пройшов цієї ночі. Повіки важили тонну кожна. Але він змусив себе. Змусив очі розплющитися, хоч би трохи.

І побачив її.

Ще здалеку. Силует проти світла світанку.

Вона йшла вулицею — ще сонну, ще порожню, де люди тільки починали прокидатися. Світло світанку обіймало її постать, робило її схожою на видіння, на міраж. Золотаве волосся ловило перші промені сонця, світилося, як ореол святої.