Розділ 19.

Він з'явився на землі без гуркоту, без спалаху світла, без величного сходження чи пафосу. Просто — впав на тверду землю темної ночі.

Як камінь, кинутий у прірву. Як птах зі зламаними крилами. Як щось, що небо більше не хотіло утримувати.

Перше, що відчув — холод. Не той приємний прохолодний вітерець, що грав у волоссі Олівії, коли вони сиділи в альтанці. А холод, що пробирався до кісток, ламаючи, розриваючи, вбиваючи зсередини.

Друге — біль.

Такого він ніколи не відчував. Навіть тоді, коли був Фабіаном, коли рубав дрова і натирав мозолі, коли падав і збивав коліна, граючись із сусідськими дітьми. Той біль був живим, теплим, майже приємним у своїй реальності.

Це було щось інше. Відчуття були ниючими, наче саме тіло його ненавиділо, знущалося з нього та відмовлялося слухатися. Бунтувало проти самого факту існування.

Вуличка була неосвітлена, але здалася знайома. Надто знайома — і водночас абсолютно чужа.

Та, якою він ніколи не ходив, навіть коли був Фабіаном, коли прогулювався Афінами, вивчаючи величне місто. Він оминав цю вулицю навіть удень, інстинктивно відчуваючи, що тут щось не так. Тут повітря було густим, як болото, било в ніс затхлістю та гнилою вологою, каміння під ногами — липке від бруду і чогось гіршого, а тіні жили власним життям, рухалися, шепотіли, чаїлися в небезпечних закутках.

Найогидніша частина Афін. Місце, куди не заходили навіть міські варти. Де правили злодії, п'яниці та ті, кого суспільство відкинуло.

І саме це місце прийняло його. Саме сюди небеса вирішили його скинути, як непотрібне сміття.

Ніхто зі смертних не має права диктувати нам свої умови, — прозвучав у пам'яті байдужий голос. За це також передбачена розплата.

То ось якою виявилася розплата.

Аргон — ні, тепер він був Фабіан, лише Фабіан, бо Аргон залишився там, у світлі, розсипався разом із крилами — зробив крок.

І ледь не впав.

Ноги підкосилися, наче забули, як тримати вагу тіла. М'язи не слухалися, коліна тремтіли, ступні — босі, незахищені — не відчували каміння під собою. Рівновага зникла. У грудях різко стиснуло, подих урвався, наче хтось стис горло невидимою рукою.

Він вхопився за стіну, щоб не впасти від знесилення, відчуваючи шорсткість холодного вологого каменю долонями. Стіна була в лишайнику, в бруді, але йому було все одно. Треба було встояти. Просто встояти на ногах.

Так боляче...

Це була перша думка, яка промайнула в голові. Вона не мала нічого спільного зі світлом, із небесами, із тим, ким він був раніше. Перша справді людська думка.

Так неприємно...

Біль був тупим і водночас гострим, як іржа, що роз'їдає зсередини, повільно, невблаганно. Шлунок скрутило — порожній, голодний, агресивний, вимагаючий їжі, яку він не їв... скільки? День? Два? Місяць? Час між небесами та землею не мав значення, але тіло не знало цього. Воно знало лише одне: воно голодне. Воно хоче їсти. Зараз.

Слабкість накочувала хвилями, і кожна була важчою за попередню. Руки безпорадно тремтіли. Ноги ледве тримали. Голова кружляла, перед очима пливли чорні плями.

Він подивився на себе — і здригнувся.

На ньому було нещасне лахміття волоцюги. Де ж подівся ошатний одяг Фабіана? Той простий, але чистий хітон, ті сандалії, що він носив? Це було схоже на мішок — брудний, рваний, що не зігрівав, а лише ще більше підкреслював його жалюгідність.

Це також частина покарання, — зрозумів він. Вони забрали не лише крила. А все, що було. Навіть одяг. Навіть здоров’я, сили, гідність.

Холод пробирався до кісток, додавався до всіх інших відчуттів — до голоду, до слабкості, до болю. Ноги були босими, і гострі камінці, осколки чогось, бруд вп'ялися в стерті, закривавлені ступні. Кожен крок був схожим на тортури.

Він був брудним — обличчя, руки, все тіло вкрите пилом, потом, чимось липким. Виснаженим — так, наче не їв місяць, наче хворів, умирав.

Поглянув на свої пальці — вони були досить тонкими та тремтіли. Чи то від холоду, чи то від виснаження, чи то від страху, якого він не хотів визнавати.

Ось як виглядає «бути людиною», — майнуло гірко. Ось що вони мали на увазі під «жодних привілеїв».

Не просто відсутність крил. Не просто смертність.

А це. Холод, голод, біль, слабкість, страх.

Справжнє, неприкрашене людське існування в найгіршому його прояві.

І світ, який він знав раніше, раптом зник.

Афіни більше не були містом голосів, радощів та надії, де люди усміхалися йому, де діти бігли назустріч, де Олівія чекала вдома з теплим чаєм та обіймами.

Вони стали містом байдужості. Холодним. Жорстоким. Місцем, де ніхто не подивиться на людину, що лежить на вулиці. Де ніхто не допоможе. Де кожен сам за себе.

— Гей... — пролунало надто гучно з темряви, розриваючи тишу.

Фабіан здригнувся, обернувся — повільно, бо швидко не міг.

З тіней вийшли троє. Широкі, кремезні постаті, що йшли нерівно, похитуючись. Вони широко переставляли ноги, розмахували руками, штовхали одне одного, реготали. Навіть здалеку від них несло перегаром, брудом, агресією.

П'яні. Геть п'яні. Найгірший тип людей, яких можна зустріти вночі на темній вулиці.

Їхні голоси були грубими, сміх важкий, загрозливий.

Фабіан інстинктивно відступив, притиснувся спиною до стіни.

Треба йти. Зараз. Швидко.

Але тіло не слухалося. Ноги відмовлялися рухатися швидше. Він був занадто слабким, занадто повільним.

Раніше, коли він ще був ангелом, у сумнівних випадках він просто зливався з тінями та світлом, ставав непомітним для людського ока. Просто зникав з їхнього поля зору, немов його ніколи тут не було.

Але тепер він сам був людиною. Причому в не найкращій формі. Без сили, без здатностей, без захисту.

Він не встиг ні озирнутися, ні щось вдіяти, ні навіть закричати.