17.2.

Аргон продовжував стояти у центрі кола.  Занадто спокійно для того, хто чекає на вирок, що може стерти його з існування.

— Рада завершила зважування, — пролунало з глибини світла.

Ці слова не несли жодної тіні емоцій, лише факти.

— Обвинувачення підтверджено в повному обсязі.

— Провина встановлена без сумніву.

— Намір — безсумнівний.

Світло трохи ущільнилося, немов саме небо схилилося до слухання.

Аргон стиснув кулаки, готуючись до найгіршого. Стирання. Повне знищення сутності. Перетворення на ніщо.

Але те, що пролунало далі, виявилося гіршим за стирання.

— З огляду на твою довгу службу, — продовжив голос, — і на те, що твої дії не спричинили руйнування рівноваги світу...

— ...Рада обрала м'який вирок.

Аргон здригнувся ледь помітно. Не тілом — суттю. М'який? Що вони мають на увазі?

— Сто років, — пролунало.

І світ завмер.

— Без права сходження на землю.

— Без проникнення у сни смертних.

— Без голосу, знаку чи дотику до світу людей.

Пауза, важча за гори.

— Сто років абсолютної відокремленості від людського буття. Ти залишишся тут, між світами. Будеш спостерігати, але не зможеш втрутитися. Бачити, але не взаємодіяти.

Світло завмерло, очікуючи реакції.

Для небес це було милосердя. Для безсмертних — майже поблажка. Сто років — як подих між двома думками. Як мить між двома ударами серця вічності.

У колі поміж світлоносців не пролунало жодного заперечення. Дехто навіть схилив світло — знак згоди з вироком.

— Прийми це з вдячністю, — додав Аврелій. — Багато хто на твоєму місці міг би бути стертий назавжди. Натомість, ти отримуєш шанс повернутися. Через сто років ти знову станеш в один ряд з нами.

Аргон мовчав.

Його погляд був опущений, але не від покори, не від страху. Він дивився не в підлогу — туди, де зараз була вона.

Олівія.

Її руки, що зцілювали.

Її усмішка, що зігрівала.

Її подих, коли вона спала на його плечі.

Тепло її шкіри під його пальцями.

Той поцілунок, у якому світ на мить став правильним, досконалим.

Сто років.

Він уперше по-справжньому зрозумів, що таке час.

Для ангелів він був просто одним з чисел. Абстракцією. Послідовністю подій без емоційного навантаження.

Для нього тепер — це було життям. Її життям.

Він уявив її очі через рік. Як вона чекатиме його. Як поглядатиме на двері, сподіваючись.

Через десять років. Як надія поступово згасатиме, а серце забуватиме. Як вона вирішить, що він не повернеться.

Через п'ятдесят. Як вона постаріє. Як волосся стане сивим. Як руки, що зцілювали стільки людей, затремтять від старості.

Через сто. Як її не стане…

Він уявив себе — живого, світлого, чистого, незмінного — після її смерті. Як він повернеться на землю, коли вже не буде кого любити.

У цю мить щось у ньому тріснуло. Не крила. Не світло.

Те, чого, за законами небес, у нього не мало бути.

Душа.

— Вирок буде виконано негайно, — промовив центр. — Якщо ти не маєш заперечень, Аргоне.

Аргон повільно підвів голову.

У його очах більше не було небесної відстороненості, холодної ясності, що була там століттями. Там був біль — глибокий, тихий, такий, що не кричить, бо знає: крик нічого не змінить.

— Для вас, — сказав він нарешті, і його голос не лунав м'яко — він різав, як леза, — сто років — мить.

Світло здригнулося, наче його слова мали вагу.

— Для мене, — продовжив він, стискаючи кулаки так сильно, що якби він був людиною, нігті вп'ялися б у долоні до крові, — це все. Це її життя. Це кожен день, який я не зможу провести поруч. Це кожна сльоза, яку вона проллє, чекаючи мене. Це її старість. Її смерть.

Горацій ступив вперед, його обладунки задзеленчали.

— Ти обрав смертну, — холодно відповів він. — Ти мусиш прийняти наслідки цього вибору. Ти знав, що вона смертна. Що її життя — коротке. Ти все одно обрав.

— Я готовий прийняти покарання, — сказав Аргон, і голос його тремтів. — Але не це. Не таке.

У колі пройшла хвиля. Не гніву. Подиву. Ангели не сперечалися з вироками. Ніколи.

— Поясни, — пролунало з центру, і в голосі Аврелія була настороженість.

Аргон зробив крок уперед. Світло навколо нього колихнулося, ніби небо вперше за довгий час втратило рівновагу.

— Забрати мене зі світу людей на сто років — це не покарання для мене, — сказав він тихо, але чітко. — Це страта. Не для мене. Це страта для неї.

Тиша стала абсолютною. Навіть світло здалося завмерлим.

— Ви забороняєте мені бачити її життя, — продовжив Аргон, і в його голосі вперше за століття існування була справжня емоція. — Але дозволяєте бачити, як воно згасає без мене. Як Олівіябути осторонь  старіє, чекаючи когось, хто не прийде. Як вона помирає, думаючи, що я її залишив.

Він зробив ще крок, і світло відступило.

— Ви називаєте це милосердям, — і в його словах була гіркота. — Я називаю це ціною, вищою за будь-яке стирання. Краще зітріть мене. Перетворіть на ніщо. Але не змушуйте бути осторонь та спостерігати, як вона живе і вмирає без мене.

Інгельсіус нахилився вперед, і в його погляді промайнуло щось схоже на... співчуття?

— Ти змінився, Аргоне, — сказав він тихо. — За той короткий час, що ти провів серед людей. Ти справді перестав бути одним із нас.

— Так, — відповів Аргон чесно. — За кілька місяців, що я провів у людській подобі, я навчився більше, ніж за кілька століть служіння. Я навчився відчувати. Співчувати. Радіти простим речам. Цінувати кожну мить. Я перестав бути бездушним спостерігачем. Натомість став справжнім. З почуттями. З емоціями. І моє серце — те людське серце, що виросло в мені — переповнене коханням до Олівії.

Аврелій підвівся, і його сині шати розвіялися навколо.

— Обережно, Аргоне, — застеріг він. — Ти на межі зневаги до Ради.