Розділ 17.

Над горами Олімпу світло зібралося в коло. Цього разу для Суду.

Простір був наповнений холодною ясністю — настільки чистою, що боліли очі від однієї присутності в ньому. Тут не було співчуття, не було розуміння, не було м'якості. Лише порядок, який вважав себе справедливістю. Ангели стояли не обличчями, а принципами, кожен — відлунням правила, що не підлягало сумніву, не могло бути оскаржене.

Перехід був миттєвим і водночас нескінченним. Аргон — більше не Фабіан, хоча це ім'я вже стало для нього ріднішим, ніж власне — з'явився в центрі кола без спротиву та можливості заперечити.

Він більше не виглядав юним. І не виглядав старим. Його образ був рівно таким, яким його хотіли бачити — винним. Обвинуваченим. Тим, хто порушив священні закони.

Під ногами не було підлоги — лише простір, наповнений сяйвом. Навколо — порожнеча, що здавалася нескінченною. А попереду — Велика Рада.

Дев'ять світлоносців стояли в півколі, їхні постаті були чіткими й водночас розмитими, наче створені з самого світла та повітря. Вони не мали тіл у людському розумінні, але приймали форму, зрозумілу для тих, хто перед ними ставав.

— Аргоне, — пролунало з центру кола, і голос не мав джерела, лунав відразу у свідомості. — Ти викликаний на Велику Раду світлоносців.

Світло ущільнилося навколо нього, стало густішим, важчим.

— Тобі висунуто обвинувачення.

Перший світлоносець піднявся — Аврелій, одягнений у синій шати кольору глибокого океану, що переливалися тисячами відтінків. Його обличчя було суворим, але не ворожим. Просто холодно неупередженим, беземоційним.

— Ти втручався в розвиток обраної, — пролунало з його боку. — Замість дозволити їй пройти свій шлях самостійно, ти спрямовував її рішення.

Інше світло, темніше, здійнялося праворуч — Горацій, одягнений в обладунки зі сталі, що блищали холодним сяйвом.

— Ти оберігав її фізично й духовно, — продовжив він твердо, — порушуючи статус спостерігача. Ти змінював шляхи, відводив небезпеки, коли не мав права втручатися.

Світло з північної дуги — найяскравіше, найнебезпечніше — спалахнуло.

— Ти приховував свою присутність під людським іменем, — голос був різким, як лезо. — Ти жив серед людей, приймаючи їхню форму, їхні звички, їхні слабкості. Ти ковтав їхню їжу, спав на їхніх ліжках, сміявся їхнім жартам.

З лівого боку, трохи осторонь, піднявся Інгельсіус — у простих сірих шатах, обличчя ховалося в тіні. Він намагався бути непомітним, але його голос пролунав чітко:

— Ти відчував. Радів. Сумував. Боявся. Ти перестав бути спостерігачем і став учасником.

Пауза.

Тиша стала важчою за камінь, густішою за воду.

— І головне, — промовив центр повільно, і навіть беземоційне світло здалося напруженим. — Ти порушив заборону, старшу за всі інші.

Світло згустилося до сліпучої білизни, що обпалювала.

— Ти закохався в людину.

Це слово не мало емоції. Воно було вироком. Воно лунало, як прокляття, як найстрашніший з усіх можливих гріхів.

— Ти не просто відчув, — продовжив Аврелій. — Ти обрав. Ти поставив одну смертну вище рівноваги світів. Вище своєї місії. Вище вічності.

Аргон мовчав.

Він не виправдовувався. Не заперечував. Не благав про милосердя.

У його грудях щось болісно стискалося — спогад про те, як Олівія дивилася на нього перед зникненням. Страх у її оливкових очах з золотавими іскрами, сповнений болем та коханням.

— Чи визнаєш ти обвинувачення? — пролунало з центру.

Він підвів голову. У його очах не було страху, не було покаяння. Лише глибина — і щось дуже, дуже людське.

— Так, — відповів він твердо. — Усі. Кожне.

Світло здригнулося, наче не очікувало такої впевненості.

— Чи усвідомлюєш ти наслідки свого вчинку?

— Так.

— Чи маєш ти щось додати на свій захист?

Аргон затримав погляд на порожнечі перед собою — тій самій, у якій зараз жила Олівія, не знаючи, що між ними знову пролягла безодня.

Олівія. Її щира усмішка зранку. Тепло її тіла в його обіймах. Муркотіння невгамовного та лагідного Персика. Запах м'яти та меду. Їхній справжній дім.

— Я не захищаюся, — сказав він спокійно, але кожне слово важило. — Я відповідаю за свій вибір. І я готовий прийняти наслідки.

У колі пройшов рух. Не гнів. Нетерпіння. Подив.

— Тоді Рада перейде до рішення, — проголосив центр. — Вирок буде оголошено...

Світло згасло на мить — не повністю, а рівно настільки, щоб кожен відчув: навіть небеса не знають напевно, якою ціною завершиться цей вибір.

— ...після зважування.

У цей час в Афінах Олівія стояла біля вікна й дивилася в ніч.

Місто спало. Вогні у вікнах згасали один за одним. Але вона не могла заснути. Стискала кулон, що раптом став гарячим, майже обпалював шкіру.

Щось було не так. Щось змінилося в повітрі.

Вона не розуміла, чому раптом так важко дихати. Чому серце стискається від передчуття чогось страшного. Чому сльози самі котяться по щоках.

— Повернися, — прошепотіла вона в темряву. — Будь ласка. Повернися до мене.

Але тиша не відповіла.

А щастя, яке ще вчора було таким реальним, таким міцним, розчинялося у темряві ночі, наче туман під ранковим сонцем.