16.2.

— Дякую, — прошепотіла Лідія, дивлячись на мене крізь сльози. — Дякую, Олівіє. Ти... ти дала мені більше, ніж зцілення. Ти дала мені надію.

Вони пішли незабаром — щасливі, збуджені, плануючи, як розповісти чоловікові Лідії, як підготуватися, як влаштувати дім для двох немовлят одразу. Думка про появу ще однієї дитини внесла корективи в усі їхні плани, але вони були щасливі. Справді щасливі.

Я проводжала їх до хвіртки, усміхаючись, але всередині щось стискалося. Щось холодне закрадалося в душу.

Фабіан стояв біля будинку, спираючись об стіну. Дрова, які він ніс, лежали біля його ніг, забуті.

Він дивився в нікуди — точніше, кудись угору, туди, де небо зустрічалося з обрієм. Обличчя напружене, щелепа стиснута. Руки стиснуті в кулаки.

Я підійшла до нього, торкнулася його руки.

— Фабіане? — тихо покликала. — Що сталося?

Він здригнувся, наче прокинувся, і подивився на мене. У його блакитних очах, що зазвичай світилися теплом і радістю, зараз було щось темне. Тривожне.

— Я... — почав він, але замовк, підбираючи слова.

І раптом —

Поклик.

Він прийшов без слів, без голосу, без звуку.

Я не чула його, але відчула — як порожнечу, що раптово з'явилася в повітрі, ніби хтось забрав щось важливе, необхідне. Світ навколо на мить потьмарнів, звуки Афін відсунулися, стали далекими, неважливими, наче долинали крізь товщу води.

Фабіан зупинився, завмер посеред двору.

Я саме схилялася над амфорою з водою, збираючись вимити чаші. Волосся спадало на плече, кулон — той самий, що подарував Фабіан — теплим колом лежав на моїй шкірі, пульсуючи ледь помітно.

Підняла голову — і одразу побачила, що з ним щось не так.

Його обличчя змінилося. Стало відстороненим, далеким. Очі дивилися крізь мене, кудись туди, де я не могла бачити.

— Фабіане? — тихо покликала я, відчуваючи, як страх стискає горло.

Він повернувся до мене — повільно, наче крізь силу. Усміхнувся. Але ця усмішка була надто повільною, надто змушеною, надто сумною.

— Мені треба... — він замовк, підбираючи слова, яких не мав права сказати. — Мені треба піти. Ненадовго.

Слова впали між нами, як камені у воду.

— Куди? — у моєму голосі прозвучало не просто занепокоєння. Відчай.

Він підійшов ближче — кожен крок наче давався йому важко. Торкнувся моєї щоки — обережно, ніжно, так, ніби запам'ятовував. Його пальці затрималися на мить довше, ніж зазвичай, гладили шкіру, наче прощалися.

— Не бійся, — сказав він, і голос його був хрипким. — Я повернуся. Обіцяю. Я обов'язково повернуся до тебе.

Я хотіла заперечити, хотіла закричати, що він не може йти, що я не відпущу його. Але в цю мить відчула те саме, що й він: дивну, холодну тінь, яка пройшла крізь повітря, не торкаючись нічого, але залишаючи після себе морозний слід.

— Це... — прошепотіла я, стискаючи кулон, що раптом став гарячим, — це не звичайна дорога. Це поклик. Тебе кличуть. Небеса.

Фабіан не відповів словами. Він лише притулився лобом до мого чола, закривши очі, дихаючи зі мною одним повітрям.

— Пам'ятай тепло, — прошепотів він так тихо, що я ледь почула. — Навіть якщо стане холодно. Навіть якщо здаватиметься, що все втрачено. Пам'ятай наше тепло. Воно — справжнє. Найсправжніше, що у мене було.

— Фабіане... — почала я, але він поцілував мене.

Довго. Відчайдушно. Як прощання і як обіцянку водночас.

А потім — просто пішов не озираючись, немов боячись побачити мої сльози.

Він наче розчинився за рогом. Наче світ просто стер його з цього місця.

Я залишилася стояти посеред двору, стискаючи кулон, що палив шкіру своїм жаром. У грудях щось стислося — не страхом, а передчуттям. Наче щастя, яке ще вчора було таким живим, таким реальним, раптом стало крихким, як скло.

Персик муркнув біля моїх ніг, терся об щиколотки, не розуміючи, чому я стою нерухомо.

Навколо Афіни жили своїм життям — голоси, сміх, торгівля, життя.

А я стояла і дивилася на порожнє місце, де ще мить тому стояв він.

— Повернися, — прошепотіла я в пустоту. — Будь ласка. Повернися до мене.

Але тиша не відповіла.

А високо в небі, там, де людське око не сягало, щось древнє й могутнє чекало.

Чекало ангела, що забув своє призначення. Чекало рішення. І воно не буде м'яким.