15.2.

— Мені страшно, — зізналася я, більше собі, ніж йому. — Але не так, як раніше. Не той парализуючий страх, що був на початку. Тепер я боюся... не за себе. За нас. За те, що між нами. За тебе.

Фабіан обернувся, і наші погляди зустрілися. Він подивився на мене довго, уважно, вивчаюче. У його яскраво-блакитних очах, що світилися навіть у темряві, промайнуло щось давнє, важке, болісне.

Він повернувся до мене, присів навпочіпки, взяв мої руки у свої — великі, міцні, теплі.

— Олівіє, — сказав він тихо, серйозно, дивлячись мені прямо в очі. — Якщо колись настане мить, коли я попрошу тебе довіритися мені без пояснень... без запитань... просто довіритися...

Я не дала йому закінчити. Простягнула руки, обійняла його обличчя долонями — чутливими, м'якими долонями, що стільки разів зцілювали, підтримували, втішали. Погладила великими пальцями його щоки, відчуваючи легку щетину, тепло шкіри.

— Я вже довіряю, — прошепотіла я. — Повністю. Безумовно. Завжди довірятиму.

Щось у його погляді зламалося — стіна, яку він тримав, впала. Він усміхнувся, але ця усмішка була іншою — ніжнішою і водночас сумнішою, наче він знав щось, чого не міг мені сказати.

— Я знаю, — прошепотів він, притискаючись чолом до мого, закриваючи очі. — Саме це й небезпечно. Твоя довіра... вона робить мене вразливим. Робить мене людиною.

— І це погано? — запитала я, гладячи його волосся, відчуваючи, як воно ковзає між пальцями.

— Ні, — зітхнув він. — Це найкраще, що зі мною траплялося. І найстрашніше.

Він поцілував мене — довго, глибоко, відчайдушно, наче намагався запам'ятати цю мить назавжди. Його руки обійняли мене міцно, притиснули до себе так, що не залишилося простору між нами.

Я відповідала на поцілунок з такою ж пристрастю, з такою ж відчайдушністю, відчуваючи, як щось усередині мене тремтить від страху і радості водночас.

Коли ми нарешті відірвалися один від одного, задихані, з серцями, що калатали як божевільні, він притиснув мене до себе ще міцніше, сховавши обличчя у моєму волоссі.

— Що б не сталося, — прошепотів він хрипко, — пам'ятай: я вибрав тебе. Завжди вибирав. Завжди вибиратиму.

Сльози покотилися по моїх щоках, але я не витирала їх.

— І я тебе, — прошепотіла у відповідь. — У кожному світі. У кожному житті.

Ми сиділи так довго, обіймаючись під зоряним небом, що поступово темнішало, і між нами не було потреби в словах.

Персик з'явився звідкись, стрибнув до мене на коліна, муркаючи, вимагаючи уваги. Але навіть він здавався тихішим, спокійнішим, наче відчував, що щось змінилося в повітрі.

Вночі мені снився вогонь.

Не той, що зігріває холодними вечорами. І не той, що спалює все на своєму шляху. А вогонь, який чекає. Терплячо, невблаганно чекає свого часу.

Він не рухався, не кликав мене, не загрожував. Просто був — величний, спокійний, древній. Наче знав, що його час ще прийде. Наче нічого не могло його зупинити.

Я прокинулася різко, з коротким вдихом, з долонею на грудях.

Кулон був теплий. Надто теплий. Майже гарячий, наче всередині нього щось прокинулося.

За вікном Афіни спали. Місто було тихим, спокійним, мирним. Але я відчувала — щось змінилося. Щось незворотно зрушилося з місця.

Я обернулася до Фабіана.

Він не спав. Лежав, дивлячись у стелю, і його блакитні очі світилися у темряві яскравіше, ніж зазвичай. Обличчя було напруженим, щелепа стиснута.

— Ти теж відчуваєш? — прошепотіла я.

Він повільно кивнув, не відводячи погляду від стелі.

— Вони згадують, — сказав тихо. — Небеса. Вони згадують про мене. Про нас. Про вибір, який я зробив.

Страх стиснув моє горло.

— І що вони... що вони зроблять?

Фабіан нарешті повернув голову, подивився на мене, і в його погляді я побачила біль, любов і рішучість водночас.

— Не знаю, — відповів чесно. — Але що б не сталося... — він простягнув руку, торкнувся мого обличчя, — я не пошкодую. Ніколи не пошкодую про нас.

Я взяла його руку, притиснула до своєї щоки, поцілувала його долоню.

— І я не пошкодую, — прошепотіла.

Ми лежали так, тримаючись за руки, дивлячись одне на одного, і між нами не було потреби в більшому.

За вікном ніч поступово переходила в ранок.

А десь високо, за межами зір, за межами людського розуміння, світло, яке не мало імені, знову збиралося в коло.

І хтось — щось — згадувало вибір, який здався надто людським.

Згадувало ангела, що забув про своє призначення.

Згадувало жінку, що розпалила вогонь, який не повинен був горіти.

І рішення наближалося.

Невідворотно. Невблаганно.

Як світанок після найтемнішої ночі.