14.2.

Кулон був теплим. Не просто від дотику його руки — він випромінював власне тепло, ніби всередині жив вогонь.

— Це як ти, — прошепотіла я, торкаючись каменю пальцем, відчуваючи, як від нього йде хвиля тепла. — І як я... тепер.

Але було щось більше.

Я закрила очі, притискаючи кулон до грудей, і раптом відчула.

Енергію.

Не просто тепло — енергію самого Фабіана. Його присутність, його силу, його любов. Наче він вклав у цей камінь частинку себе, щоб я завжди могла відчувати його, навіть якщо він буде далеко.

— Фабіане, — прошепотіла я, відкриваючи очі і дивлячись на нього крізь сльози. — Це не просто подарунок. Це...

— Частина мене, — закінчив він тихо. — Так. Я... я не знав, як інакше. Як дати тобі знати, що навіть якщо мене не буде поруч фізично — я завжди з тобою. Завжди.

Він узяв кулон з моїх рук і обережно розстібнув ланцюжок.

— Дозволь, — прошепотів.

Я кивнула, не довіряючи голосу, і повернулася до нього спиною, відводячи волосся набік.

Фабіан застібнув ланцюжок на моїй шиї — повільно, торкаючись моєї шкіри лише кінчиками пальців. Але навіть цього короткого дотику було достатньо.

Я відчула, як по спині проходить хвиля — не спалаху, не різкого жару, а глибокого, спокійного, всеосяжного тепла. Наче мене обгорнули невидимим плащем захисту та любові.

Кулон лягав на груди, прямо над серцем, і я відчула, як він пульсує — в унісон із моїм серцебиттям. Наче він став частиною мене. Наче він завжди тут і був.

— Я хотів, щоб у тебе було щось, — сказав Фабіан тихо, і його руки лягли мені на плечі, — що не зникне, навіть якщо мені доведеться відлучитися на кілька днів. Щось, що нагадуватиме: ти не сама. Ніколи не сама.

Я обернулася до нього, і наші обличчя опинилися так близько, що я відчувала його дихання.

— А ти підеш? — спитала я, і голос зірвався від страху. — Незабаром підеш від мене?

Він усміхнувся — легко, ніжно, але в його очах пролунала тінь чогось темного. Знання, можливо. Чи передчуття.

— Не сьогодні, — відповів він, притягаючи мене ближче. — Не завтра. Не доки ти потребуєш мене поруч.

Але я чула недомовлене: Але колись — так. Колись доведеться.

Я не стала запитувати більше. Не хотіла знати. Не зараз, коли все було так ідеально.

Ми сиділи поруч під смоківницею, притулившись один до одного. Він обійняв мене — міцно, відчайдушно, наче боявся, що я зникну. Я вклала голову йому на плече, слухаючи, як б'ється його серце.

Рівно. Живо. По-людськи.

— Мені здається, — сказала я тихо, торкаючись кулона пальцями, відчуваючи його тепло, — що я вперше в житті не боюся завтрашнього дня. Вперше я просто... щаслива.

— Мені теж, — відповів він, і його губи торкнулися моєї скроні. — І це найстрашніше й найкраще відчуття водночас.

Вечір прийшов непомітно, м'яко. Вогні в будинках навколо запалали один за одним, ніби хтось бережно розкладав зірки по місту. Люди сміялися за столами. Хтось співав стару пісню. Хтось просто мовчав — але разом зі своїми близькими.

Я знову торкнулася кулона, відчуваючи під пальцями його гладку поверхню, його тепло, пульсацію енергії Фабіана всередині.

— Якщо це сон, — сказала я напівжартома, хоча серце стискалося від страху, що це справді може виявитися сном, — я не хочу прокидатися. Ніколи.

Фабіан повернув моє обличчя до себе — обережно, ніжно — і поцілував.

Не поспіхом, не з пристрастю, що палає і згасає. А так, як цілують те, що хочуть зберегти назавжди. Повільно. Глибоко. З усією любов'ю, на яку здатне серце.

Поцілунок був довгим, солодким, сповненим обіцянок, які ми не могли висловити вголос.

Коли ми нарешті відірвалися один від одного, задихані, з серцями, що билися в унісон, він притиснув своє чоло до мого.

— Це не сон, Олівіє, — прошепотів він хрипко. — Це життя. Моє. Наше. Те, заради чого я готовий піти проти самого неба.

Сльози полилися по моїх щоках — щасливі, полегшені сльози.

— Я люблю тебе, — прошепотіла я. — Так сильно, що боляче. Так сильно, що не уявляю, як жила до тебе.

— І я тебе, — відповів він, цілуючи мої сльози. — Більше, ніж слова можуть передати. Більше, ніж вічність може вмістити.

Ми сиділи так довго, обіймаючись під зоряним небом, що поступово темнішало. Персик з'явився звідкись, муркаючи, і влаштувався між нами, вимагаючи уваги.

Ми засміялися, пестячи його, і світ знову став простим, зрозумілим, правильним.
_____
Коротка візуалізація. Напишіть у коментарях, чи відображається?