Розділ 14.

Місяць у Афінах промайнув непомітно, з кожним днем я все більше відчувала себе невід’ємною частиною цього міста.

Не святково — по-людськи. З запахом теплого хліба, що щоранку випікала сусідка навпроти, криком торговців на ринковій площі й щасливим сміхом дітей, що бігли між рядами. Місто ніби вирішило: сьогодні можна не поспішати. Можна просто жити. І я вперше відчула, що це рішення — і для мене також.

Мене знали вже не як тінь, що ховається.

І не як диво, перед яким падають на коліна.

Просто як Олівію.

Жінки віталися кивком і короткою щирою усмішкою, коли я проходила повз. Хтось приносив мені фрукти — соковиті інжири, солодкі абрикоси, гранати з насінням, що блищало, як рубіни. Хтось — вузлик трав для чаю чи лікування. Хтось — просто новини: чия дочка виходить заміж, у кого народилася дитина, хто хворіє і потребує допомоги.

Діти бігли мені назустріч, не боячись, і тягнули за край блакитної сукні — тієї самої, що подарувала Калевія — аби розповісти дрібні та водночас важливі речі: хто впав і подряпав коліно, у кого болить живіт від надмірних солодощів, у кого сумно, бо найкращий друг посварився.

Я слухала кожного. Сідала поруч на камінчики чи прямо на землю. Торкалася — не завжди руками, інколи словом, інколи просто поглядом. Мій дотик став упевненішим, але не сміливішим. У ньому не з'явилося бажання довести щось світу — лише бажання бути поряд, доки біль відпускає, доки людині стає легше.

Люди приходили до мене з різними потребами.

За зціленням — жінка з вивихнутим зап'ястям, старий чоловік з болем у спині, дитина з лихоманкою.

За порадою — як помиритися з сестрою після сварки, чи варто міняти ремесло, як пережити втрату близької людини.

З віддякою — приносили хліб, оливкову олію, тканину, іграшки для Персика, квіти для альтанки.

Люди ділилися тим, що самі мали. Не з обов'язку, а від щирого серця. І це зігрівало мене більше, ніж будь-який вогонь.

З Фабіаном ми жили немов справжня сім'я. Його турбота надавала впевненості, обійми дарували ніжність і кохання.

Але щоразу, коли я дивилася на нього — на його прекрасне обличчя, на блакитні очі, що світилися власним світлом, які він ховав від людських очей — я ловила себе на тривожній думці:

Скільки часу нам дозволять так жити?

Він був ангелом. Посланцем небес. Рано чи пізно його покличуть. Заберуть від мене. І я залишуся сама — з пам'яттю про ці щасливі дні, що здаватимуться сном.

Я намагалася не думати про це. Намагалася жити тут і зараз, насолоджуватися кожною хвилиною. Але страх жив десь у глибині серця, холодним камінням.

Для більшості людей Фабіан був майже непомітний. Вони ніби не бачили його, погляди ковзали повз, наче він був частиною пейзажу, а не живою істотою. Лише сусіди — Версавій з Калевією та їхні троє дітей — бачили його повністю. Вітались, розмовляли, жартували. Філіп навіть іноді допомагав йому з важкою роботою.

Фабіан спорудив збоку будинку, в невеликому саду, нову альтанку. Працював старанно, уважно, вкладаючи в кожну дошку частинку себе. Конструкція вийшла міцною і водночас легкою — чотири стовпи з гладко оструганого дерева, дах із переплетених гілок, що давали затінок, але пропускали світло, широка лава всередині, накрита м'якими подушками.

Увечері ми сиділи там разом — я, Фабіан, часто Персик — і дивилися на Афіни, що розкинулися вдалині на пагорбі. Місто жило своїм життям: вогні у вікнах, далекі співи, сміх, розмови. А ми сиділи в нашій альтанці, обіймаючись, і це був наш маленький світ, недоторканний, захищений.

Вдень я приймала там людей. Альтанка стала місцем зцілення, місцем, де люди могли бути собою, плакати, сміятися, розповідати таємниці. Простір був відкритий, але водночас інтимний — ніби сам повітря там було іншим, добрішим.

Персик ріс справжнім улюбленцем для всіх місцевих дітей.

Рудий пустун із янтарними очима та смішними білими лапками став зіркою вулиці. Вдень його майже не було вдома — він бігав з дітьми, ганявся за курками у сусідів (на їхнє обурення), лазив по деревах, полював на метеликів. Тея та Лісандр забирали його до себе на обід, годували, пестили.

А ввечері він обов'язково приходив додому — через вікно чи двері, що ми залишали відчиненими — за своєю порцією уваги від нас. Стрибав до мене на коліна, муркотів так голосно, що аж вібрував, підставляв животик для почухів. Потім перелазив до Фабіана, влаштовувався у нього на плечах, як жива хутряна накидка.

Ми сміялися, дивлячись на нього, і в ці моменти все здавалося ідеальним. Нереально ідеальним.

Того дня Фабіан пішов на ярмарок сам.

— Хочу щось подивитися, — сказав він загадково, цілуючи мене на прощання. — Повернуся до вечора.

Я залишилася вдома, приймала відвідувачів — старшу жінку з болем у суглобах, молоду пару, що просила благословення перед весіллям, хлопчика, який боявся темряви.

День минув повільно, але спокійно.

Коли останній відвідувач пішов, я сіла під смоківницею у дворі з старою дерев'яною табличкою, яку знайшла на ринку. Напис на ній давно стерся, але я намагалася його розібрати, водячи пальцями по заглибинах у дереві.

Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо в золотаві та рожеві відтінки, коли я почула знайомі кроки.

Обернулася.

Фабіан стояв біля хвіртки, з усмішкою на губах та якимось особливим блиском в очах. На ньому був пил дороги, від нього пахло спеціями — корицею, кардамоном — і чимось солодким, схожим на мед.

— Ти забарився, — сказала я без докору, але з усмішкою, відкладаючи табличку.

— Я шукав, — відповів він, підходячи ближче і сідаючи поруч зі мною на траву. — Не річ. Знак.

Його голос звучав інакше — хвилююче, трохи невпевнено, наче він боявся моєї реакції.

Він простягнув долоню — і я затримала подих.

На ній лежав дивовижний кулон — простий на перший погляд, але зроблений із дивною уважністю, з любов'ю. Тонка срібна гілочка оливи, зігнута в ідеальне коло — символ вічності, нескінченності. А в середині кола —камінь теплого, медового кольору, що світився, наче всередині нього жив маленький вогник.