13.2.

Погляд Фабіана ніжний і грайливий, від чого хочеться обійняти і притулитися ближче.

— Що? — запитала несміливо.

— Ти прекрасна, — просто відповів він. — Особливо вранці, з розпущеним волоссям і заспаними очима. Особливо коли усміхаєшся так, як зараз.

Я знову зашарілася і швидко встала з ліжка, намагаючись приховати своє збентеження.

— Годувати кота, — пробурмотіла я. — Треба годувати кота.

Фабіан засміявся і також підвівся. Підійшов ззаду, обійняв мене за талію, притиснув до себе, поклав підборіддя мені на плече.

— Доведеться ділити твою увагу з рудим тираном, — прошепотів він мені у вухо, і від його дихання мурашки побігли по шкірі.

— Доведеться, — погодилася я, відкидаючи голову назад, на його плече. — Але думаю, ти впораєшся.

— Спробую, — усміхнувся він і поцілував мене в скроню. — Заради тебе — спробую.

Ми вийшли до основної кімнати, де Персик уже сидів біля порожньої миски і голосно муркав, нагадуючи про себе.

Я почала готувати йому їжу — залишки вчорашнього м'яса, трохи каші, молоко, що стояло в прохолодному кутку. Фабіан розпалював вогонь у печі — без кресала, просто доторком. Полум'я спалахнуло слухняно, затанцювало, наповнило кімнату теплом і світлом.

Персик накинувся на їжу, наче не їв тиждень, муркаючи від задоволення.

— Драматург, — посміхнувся Фабіан, дивлячись на кота. — Міг би хоч трохи гідності зберегти.

— Він кіт, — відповіла я, ставлячи на вогонь казанок з водою для чаю. — У них немає гідності, коли справа стосується їжі.

Фабіан підійшов ззаду, знову обійняв мене за талію — і я зрозуміла, що це стане звичкою. Його звичкою — обіймати мене при кожній нагоді. І моєю — притулятися до нього, шукати його тепло, його близькість.

— Олівіє, — прошепотів він серйозно, — про вчора... Я хочу, щоб ти знала. Це не було імпульсом. Не помилкою. Не чимось, про що я шкодуватиму.

Я обернулася в його обіймах, дивлячись йому в очі.

— Я знаю, — відповіла тихо. — Я теж не шкодую. Ні на секунду.

— Навіть якщо це ускладнить все? — запитав він, і в його голосі промайнула тривога. — Навіть якщо небеса...

Я приклала палець до його губ, зупиняючи.

— Навіть якщо, — сказала рішуче. — Я вибираю тебе, Фабіане. Що б там не було. Яка б ціна не виявилася. Я вибираю тебе.

Щось у його погляді змінилося — стало світліше, ніби сонце зійшло всередині нього.

— І я вибираю тебе, — прошепотів він. — Знову і знову. У кожному житті. У кожному світі.

Він поцілував мене знову — коротко, але з такою пристрастю, що закрутилася голова.

За вікном Афіни прокидалися. Чулися голоси торговців, що відкривали свої лавки. Дзвін посуду. Сміх дітей. Цокіт копит об бруківку.

Над містом піднімалося сонце — величне, золотаве, тепле.

І сьогодні, здавалося, воно світило інакше. Яскравіше. Тепліше. Наче його промені несли в собі щось нове.

Кохання.

Надію.

Благословення.

Я дивилася крізь вікно на місто, притулившись до Фабіана, що обіймав мене ззаду, і відчувала:

Це лише початок.

Початок чогось великого. Чогось прекрасного. Чогось, що назавжди змінить не лише нас — а й усіх, хто зустрінеться на нашому шляху.

Вогонь Гестії не згас. Він повертається. Не як богиня на троні, а як тепло в серцях закоханих. Як дім, що будують двоє. Як сім'я, що народжується з любові.

Персик закінчив їсти, облизався і стрибнув на підвіконня, влаштувавшись під сонячними променями. Замуркав тихо, заплющив очі.

— Наш хранитель, — усміхнувся Фабіан.

— Наша родина, — виправила я.

— Так, — погодився він, цілуючи мене в скроню. — Наша родина.

І це слово — просте, звичайне, таке людське — наповнилося новим значенням.

Ми були родиною. Не кров'ю. Не законом. А вибором. Любов'ю. Рішенням бути разом, що б там не було.

І це було найсильніше з усіх можливих зв'язків.

Над Афінами сяяло сонце нового дня.

А у маленькому будиночку на околиці міста двоє людей — ангел і жінка з даром вогню — пили ранковий чай, годували рудого кота і планували майбутнє.

Майбутнє, яке писали самі.

Без указів небес.

Без пророцтв і передбачень.

Просто з коханням.

Оптимістичний ранок змінився досить насиченим днем, тому наближення вечора я чекала з особливим трепетом.

Поки Фабіан майстрував альтанку збоку від будинку — пиляв дошки, збивав конструкцію, час від часу озираючись на мене з усмішкою — я займалася тим, що несподівано стало моїм призначенням. Лікуванням.

Саме так. Слово розійшлося містом швидше, ніж я очікувала.

Спершу прийшла несмілива дівчина років шістнадцяти — струнка, з великими карими очима, повними тривоги. Їй про мене розповіла Таніта. Молода гостя була абсолютно здоровою фізично, але її лякав страх майбутнього весілля, що мало статися через місяць.

— Я не знаю його, — шепотіла вона, стискаючи край свого хітона тонкими пальцями. — Батько вибрав. Каже, добра партія. Але я... я боюся. А що, якщо він жорстокий? Що, якщо я не зможу стати йому хорошою дружиною? Що, якщо...

Я слухала, не перебивала, тримаючи її за руку. Намагалася допомогти, хоч і сама не мала досвіду заміжжя. Але слова самі лилися з моїх вуст — правильні, виважені, вчасні, немов сама Гестія промовляла через мене до юної нареченої.

— Страх перед невідомим — природний, — казала я м'яко. — Але не дозволяй йому забрати в тебе радість теперішнього. Зустрінься з ним. Поговори. Не як наречена з нареченим, а як людина з людиною. Подивись йому в очі. Послухай, як він говорить. Відчуй, чи є у ньому доброта. І якщо є — довірся. Дім будується не на страху, а на взаємній повазі та ніжності.

Дівчина пішла з легшим серцем, усміхаючись крізь сльози.

А нещодавно, вже ближче до вечора, приходила молода пара — не старші за мене, можливо, років двадцять п'ять обоє. Вони не могли мати дітей. П'ять років одруження, безліч молитов у храмах, жертвоприношення богам, відвідування знахарок — і нічого.