Розділ 13.

Мене збудив Персик.

Не сонячне світло, що пробивалося крізь вікно, не спів птахів за стіною, не далекі голоси з вулиці. А наш рудий розбишака, що вмостився між нами на ліжку і став гучно муркотіти, вимагаючи уваги та сніданку.

Стоп…

Між нами?

Я відкрила очі і завмерла, не дихаючи, боячись ворухнутися.

Поруч, на тій самій подушці, на відстані долоні, лежав Фабіан.

Він також уже не спав і дивився на мене — так уважно, так ніжно, що моє серце здригнулося і полетіло кудись угору, до стелі, до неба.

Спогади про вчорашній вечір хлинули хвилею. Як ми сиділи під зірками. Як він обіймав мене. Як прошепотів, що любить. Як я зізналася йому у відповідь. Як ми не могли відірватися одне від одного, тримаючись, наче спраглі в пустелі. Як пізно ввечері, коли повітря стало зовсім прохолодним, ми зайшли в дім — разом. Як він не пішов до своєї кімнати, а залишився зі мною. Просто лежав поруч, тримаючи за руку, дивлячись у стелю, поки я не заснула на його плечі.

На мить відчула страх — гострий, холодний — що зараз він скаже щось, що все зруйнує. Що вчора було помилкою. Що він ангел, а я — людина, і це неможливо. Що він має йти.

Але замість цього на його ідеальному обличчі почала розквітати усмішка — щаслива, хоч і трохи лінива, сонна, така, яку я ніколи раніше не бачила. Не стримана, не відсторонена. А справжня. Відкрита. Закохана.

Його рука спочатку нависла над Персиком, що муркотів між нами, але потім простягнулася далі — до мене. Обійняла, притиснула ближче, і я опинилася в його обіймах, з рудим котом між нами, що продовжував муркотіти, зовсім не зважаючи на наші людські справи.

— Добрий ранок, моя богине, — прошепотів Фабіан хрипким від сну голосом, і ці слова пройшли крізь мене, як вогонь.

Моя богине.

— Я не богиня, — прошепотіла я, усміхаючись крізь раптові сльози щастя. — Просто Олівія.

— Для мене ти — богиня, — відповів він, притягуючи мене ще ближче, і його губи торкнулися мого чола. — Богиня вогнища. Богиня дому. Богиня мого серця.

Персик голосно нявкнув, наче обурюючись, що його ігнорують, і потикався носом у мою руку.

— Хтось ревнує, — засміялася я, пестячи кота.

— Хтось голодний, — виправив Фабіан, і його очі блищали від сміху. — Ми ж так і не погодували його вчора.

— Бо хтось відволік мене, — жартівливо відповіла я, тикаючи його пальцем у груди.

— Я? — він зобразив неймовірне здивування. — Це ти мене зачарувала. Я ангел, Олівіє. У мене була самодисципліна. Сила волі. А потім з'явилася ти — зі своїм волоссям, що ловить світло, з очима, в яких горить вогонь, з усмішкою, що зігріває краще за будь-яке полум'я. І вся моя самодисципліна розтанула, як сніг під весняним сонцем.

Я зашарілася, відчуваючи, як щоки палають.

— Ти завжди так красиво говориш вранці?

— Тільки коли поруч ти, — відповів він серйозно, і в його блакитних очах плескалося щось таке глибоке, що перехопило подих.

Ми дивилися одне на одного, і між нами знову виникло це напруження — тепле, обіцяюче, невідворотне.

Фабіан повільно нахилився ближче. Його рука лягла мені на щоку, великий палець погладив вилицю. Очі затримувалися на моїх губах — довго, жадібно.

— Можна? — прошепотів він так тихо, що я радше прочитала по губах, ніж почула.

Замість відповіді я подалася йому назустріч.

Наші губи зустрілися.

М'яко. Ніжно. Як дотик пелюстки троянди. Як перший ранковий промінь сонця.

Світ завмер. Час зупинився. Не існувало нічого — тільки ми двоє, тільки цей дотик, тільки це відчуття абсолютної правильності всього, що відбувається.

Його губи були теплі, м'які, смакували ранковою свіжістю та чимось солодким, неповторним. Рука на моїй щоці затремтіла, друга обійняла мене міцніше, притиснула до себе.

Я заплющила очі, віддаючись цьому поцілунку — першому, такому довгоочікуваному, такому неможливому і водночас такому природному, наче ми були створені для цього.

Час розтягнувся, став нескінченним. Поцілунок поглиблювався, ставав впевненішим, жадібнішим. Я відчувала, як моє серце б'ється так сильно, що здається, він мусить його чути. Відчувала тепло його тіла, запах його шкіри, міцність його рук.

І раптом —

МРРРЯЯЯВ!

Персик голосно, обурено нявкнув і стрибнув між нами, упираючись лапами мені в груди, відштовхуючи нас один від одного.

Ми розірвали поцілунок, задихані, зашарілі, і подивилися на кота, що сидів між нами з виглядом глибоко ображеної істоти.

— Він ревнує, — засміявся Фабіан, і його сміх був такий щирий, такий живий.

— Він голодний, — виправила я, також сміючись. — І ми дійсно погані господарі. Бідолашка, мабуть, думав, що ми про нього зовсім забули.

Персик муркнув — коротко, вимогливо — і спустився з ліжка, напрямок до дверей, час від часу озираючись, наче перевіряючи, чи йдемо ми за ним.

— Його величність вимагає аудієнції, — сказав Фабіан урочисто, сідаючи на ліжку.

Я також сіла, поправляючи скуйовджене за ніч волосся, і раптом відчула його погляд на собі — теплий, захоплений.

Обернулася і побачила, як він дивиться на мене, наче бачить вперше.