12.4.

Останнє слово він прошепотів так тихо, що я ледь розібрала, але почула кожну літеру. Моє серце здригнулося, перевернулося, завмерло.

Я повернула голову, дивлячись на нього знизу вгору. Наші обличчя знову були так близько. Губи — на відстані подиху.

— Любить? — прошепотіла я, ледь стримуючи дихання.

Він не відповів словами. Просто дивився — глибоко, довго, нескінченно. І в його очах я побачила всю відповідь, відбиту у блиску зірок, що віддзеркалювались у його зіницях. Так. Він любив мене. Всупереч усім правилам. Всупереч заборонам. Всупереч тому, що він був ангел, а я — людина.

— Я теж, — видихнула я, і ці слова, здавалося, були першими справжніми словами, що я вимовляла у своєму житті. — Я теж тебе люблю, Фабіане.

Щось у ньому зламалося. Я побачила це — як стіна, яку він тримав роками, а, можливо, й століттями, раптом впала, розсипалася на порох, оголюючи його душу.

Він обійняв мене міцно — обома руками, притиснув до себе так, що Персик незадоволено муркнув і, ображено помахавши хвостом, перестрибнув на лаву поруч. Його обличчя сховалося у моєму волоссі, і я відчула, як його тіло тремтить — від напруги, від полегшення, від нестримного бажання.

— Я не знаю, що буде завтра, — прошепотів він хрипло, його голос був сповнений болю і водночас неймовірної ніжності. — Не знаю, скільки часу нам дано. Не знаю, чи маю я право на це. Але я більше не можу стримувати себе, Олівіє. Я спробував. Боже, як я намагався. Але ти... ти стала всім для мене. Моїм світом. Моїм домом. Моїм серцем.

Я обійняла його у відповідь — міцно, відчайдушно, наче боялася, що він розчиниться в нічному повітрі, якщо відпущу. Мої пальці заплуталися в його волоссі, я притиснулася обличчям до його шиї, вдихаючи його запах — чистий, теплий, такий рідний, як зітканий з небесного світла і землі.

— Тоді не стримуй, — прошепотіла я, і в цих словах була вся моя душа. — Не відпускай мене. Будь зі мною стільки, скільки нам дозволять. Але будь.

Ми тримали одне одного під зоряним небом Афін, і навколо нас світ ніби завмер, даруючи нам цю мить. Цю коштовну, крихку, прекрасну мить, яка пахла травами, що ввібрали тепло сонця, і просочувалася магією мого дару.

Персик муркнув, влаштовуючись зручніше на лаві, і закрив очі, наче охороняючи наш спокій, нашу таємницю.

А ми продовжували обійматися — міцно, ніжно, відчайдушно — знаючи, що перейшли межу, з якої вже не буде повернення. Я підняла на нього погляд, і в його очах горіло не просто бажання, а цілий всесвіт нерозказаних почуттів. Усе, чого мені хотілося – відчути його губи на своїх. Десь глибоко в животі все стиснулося в солодкому, нестерпному очікуванні, і цей момент настав.

Його губи торкнулися моїх — спочатку легким, невагомим дотиком, потім глибшим, таким, що заповнив собою весь світ. Теплі, живі, справжні. Від цього дотику я ледь не зомліла, мене охопив трепет, який захопив усе тіло та свідомість і наче випер усе повітря з легень. Я одночасно падала і летіла, розчиняючись у безмежній хвилі пристрасті й ніжності. У цій миті не було ангелів і людей, богинь і дарів, минулого чи майбутнього. Були лише ми, які тонули у океані насолоди, що тільки-но відкрився.

Не було сорому чи ніяковості, лише голодна спрага відчувати його, цілувати, пестити, обіймати. Мої пальці блукали по його волоссю, потім по шиї, по плечах, намагаючись запам'ятати кожну лінію, кожен м'яз. Я притиснулася ближче, хотілося відчути його гаряче тіло — і поцілунок став глибшим, повільнішим, таким, у якому немає поспіху, лише впізнавання.

Він притиснув мене до себе, обережно, ніби боявся зламати крихке скло, але водночас так, ніби не хотів відпускати ніколи. Наші серця билися в унісон, їхні удари відлунювали в нічній тиші. Тепло між нами було майже відчутним — як світло, що не потребує імені, як найдавніша магія.

Жоден з нас не шкодував. Бо любов — навіть заборонена, навіть неможлива — вартує будь-якої ціни.

— Ходімо додому, Олівіє, — прошепотів він хрипко, його дихання обпалювало мою шкіру.

Бо любов — навіть заборонена, навіть неможлива — вартує будь-якої ціни.

Він підхопив мене на руки — легко, немов пір'їнку, і відніс до будинку. Кожен крок був сповнений рішучості й ніжності. У м'якому світлі каганців, що мерехтіли в кімнаті, його очі горіли зовсім інакше — не небесним, а глибоким, земним вогнем. Він обережно поклав мене на ліжко, відсторонився на мить, даючи останній шанс передумати чи відштовхнути його. Це був останній міст, який ми могли спалити.

Натомість я схопилася за його сорочку, за його руку, за його суть.

— Не йди, Фабіане… Ти мені потрібен. Зараз. Більше ніж будь-коли.

І чоловік припав до моїх губ, пристрасно захоплюючи мене у полон найбажаніших обіймів, найглибших поцілунків. Це була ніч відкриттів, ніч, коли ангел і людина стали одним цілим, сплітаючись у танці чуттєвості, що виходив за межі світів.

Тіла, що досі були окремими всесвітами, тепер зустрілися. Кожен дотик був новим словом у мові, яку ми щойно почали вивчати — мові кохання, безмежної довіри, незвіданої пристрасті. Його руки ковзали по моїй шкірі з обережністю, що межувала з благоговінням, а мої пальці, наче шукачі, досліджували його міцне тіло, відчуваючи його тепло, його силу, його ніжність. Це була перша ніч — священна, трепетна, сповнена дива. Ми не просто віддавали одне одному насолоду, а дарували одне одному цілість, довіру, право бути собою, бути разом. Повітря навколо нагрівалося, просякнуте магією, спільним диханням,  серцебиттям, що спліталися в єдиний, неперервний ритм.

Це було ні з чим незрівнянні емоції, коли два серця, що так довго шукали одне одного, нарешті знайшли свій дім.