12.3.

Таніта обережно виходила з подвір'я, звертаючи в бік сусідів. Кроки її були вже впевненіші, спина — прямішою. На обличчі, що ще півгодини тому було сірим від болю, тепер сяяла усмішка — невпевнена, але справжня.

Калевія йшла поруч, як підтримка, хоч на її лікоть жінка уже не спиралася. Вона говорила щось тихо, заспокійливо, і Таніта кивала, час від часу торкаючись свого боку — там, де раніше кожен дотик викликав біль, а тепер було лише тепло.

На них дивився ошелешений Версавій. Схоже, чоловік був не просто здивований — він був приголомшений. Широко розкриті очі, злегка відкритий рот, руки безпорадно опущені вздовж тіла. Він бачив, якою Таніту привіз — зламаною, ледве тримаючись на ногах. І бачив, якою вона йде зараз.

До них вибігли малі Лісандр та Тея, галасуючи й перебиваючи одне одного питаннями. Позаду неквапом йшов щасливий тринадцятирічний Філіп, несучи нашого Персика на руках, наче скарб.

Їхньої розмови не вдалося почути, проте настрій усіх був піднесений. Версавій обійняв Таніту за плечі — обережно, наче боячись зламати щось крихке. Калевія усміхалася, витираючи сльози радості. Діти стрибали навколо, а Персик купався в дитячій увазі.

Я спостерігала за ними з нашого подвір'я, і щось тепле розливалося в грудях. Не вогонь дару, а звичайна людська радість від того, що змогла допомогти.

Ми з Фабіаном залишились на подвір'ї наодинці.

Вечір м'яко осідав на Афіни, даруючи легку літню прохолоду після спекотного дня. Перші зірки засвітилися над дахами будинків. Десь далеко грала ліра — тиха, меланхолійна мелодія.

Я опустилася на лаву. Тіло було важким, наче налите свинцем. М'язи тремтіли від перенапруження — не фізичного, а іншого, глибшого. Обличчя бліде, я відчувала це по холоду шкіри. Очі — надто великі, надто відкриті для цього світу, повні того, що я щойно пережила.

— Мені страшно, — зізналася я, дивлячись на свої руки, що все ще ледь тремтіли. Пальці стискалися й розтискалися самі по собі, наче намагалися позбутися чогось невидимого. — Я відчула буквально весь її біль, Фабіане. Весь. Страх і відчай. Коли ці гнітючі та деструктивні стани увійшли в мене та стали невід'ємною частиною, я злякалася. Думала, що не зможу їх здолати, адже на певний час вони стали частиною моєї сутності. Я відчувала, як ламаються її кістки, наче ламаються мої власні. Як вона боїться стати тягарем. Як їй соромно просити про допомогу.

Фабіан підійшов ближче і став навпроти мене — не сідаючи, а просто стоячи так, що мені довелося підняти голову, щоб подивитися на нього. У його погляді не було страху чи осуду. Лише щось нове — глибоке, майже болісне. Розуміння або щось набагато більше.

— Саме так і працює твій дар, — сказав він, і його голос був м'яким, як оксамит, обволікаючи мене теплом. — Не через силу чи владу над природою. Не через заклинання чи магічні слова. Через співпереживання. Через здатність відчути біль іншого, як свій власний. Пропустити крізь себе. Це найважче, Олівіє. І водночас — найцінніше.

Він присів навпочіпки переді мною, опустившись на рівень моїх очей. Наші обличчя опинилися так близько, що я відчувала тепло його дихання.

— Ти сьогодні переконалася в тому, що зцілення буває різним, — продовжив він тихо, і в його голосі звучала така ніжність, що моє серце здригнулося. — З Деліссою твої здібності лише прокидалися, і ти не могла у повній мірі відчути весь спектр. Це був вибух, імпульс. З Марком твоє співпереживання зародилося ще тоді, коли ти побачила його на шляху, тому ти була готова допомогти і сама запропонувала. Ти бачила його страждання — і не змогла пройти повз. З Калевією ти була щирою та м'якою, адже саме цього — підтримки, прийняття — їй не вистачало роками. А Таніта була сповнена як фізичного болю, так і морального, і він її ламав зсередини. Тому ти взяла його на себе, пропустила крізь свою душу, а тоді вогонь зцілив її кістки.

Фабіану вдалося чітко підмітити усі особливості, деталі, на які я сама раніше не звертала уваги. Його уважність та знання справжньої суті речей вражали своєю глибиною. Він бачив те, що ховалося під поверхнею. Він розумів мене краще, ніж я сама себе.

А ще — він був настільки привабливим і водночас недоступним, що це неймовірно притягувало. Наче заборонений плід, до якого не можна торкатися, але від якого неможливо відвести погляд.

Я дивилася на нього — довго, вдумливо, ловлячи кожну деталь. Як темне волосся впало на чоло. Блакитні очі світилися у вечірніх сутінках власним світлом, губи ледь розтулилися, коли він дихав. Між нами було повітря — густе, наповнене недомовленим, невисловленим, тим, що просилося назовні, але ми обоє стримували.

— Ти більше не просто поруч, — сказала я раптом, і слова вилетіли самі, перш ніж я встигла їх зупинити. Голос зірвався, задрижав. — Ти... тримаєш мене. Не даєш впасти у відчай. Не даєш втратити себе у чужому болі. Ти — моя опора. Мій... якір.

Це було небезпечно. Це було занадто чесно. Занадто відкрито.

Фабіан ковтнув — я бачила, як його кадик здригнувся, як щелепа напружилася. Пальці стиснулися в кулаки, наче він стримував себе від чогось.

— Я знаю, — відповів він хрипло, і в його голосі боролося щось. — І я не певен, що маю на це право. Мені заборонено...

Він не закінчив, але я зрозуміла. Ангели не повинні прив'язуватися. Не повинні відчувати те, що він відчував.

Наші погляди зустрілися і вже не розмикалися. Його очі — ті самі незвичайні, блакитні, глибокі, що світилися власним світлом — тепер дивилися на мене без захисту. Без тієї невидимої стіни, яку він завжди тримав між нами.

І я побачила в них те, чого не бачила раніше.

Бажання.

Не просто симпатію чи турботу. А справжнє, гаряче, майже відчайдушне бажання. Його погляд опустився до моїх губ — на мить, але достатньо, щоб я відчула це фізично. Наче дотик. Наче поцілунок, якого ще не було.

Я затамувала подих.

Тепло в моїх грудях змінилося — стало іншим. Не силою дару. Не вогнем Гестії. Це було щось людське, земне, таке старе, як сам світ.