Розділ 12.

Наступний тиждень пробіг настільки швидко, що я ледь встигала усвідомлювати, як дні змінювали один одного. Ранки пахли свіжоспеченим хлібом із невеликої пекарні, що була неподалік, дні наповнювалися голосами ринкової площі, а вечори опускалися на Афіни теплим покривалом, сповненим співу птахів.

Щоб відволіктися від нав'язливих думок про Фабіана — які все частіше виникали саме тоді, коли він був поруч зі мною наодинці, тоді наші погляди зустрічалися чи руки випадково торкалися — я вирішила не просто освоїтися в Афінах. Хотілося стати їх невід'ємною частиною. Розчинитися в цьому місті так, щоб воно прийняло мене не як чужинку, а як рідну.

— Олівіє, — сказав якось Фабіан, коли ми разом поверталися з ринку, несучи кошики з овочами та фруктами, — ти добре відчуваєш людей. Особливо коли спілкуєшся з ними віч-на-віч. Це рідкісний дар — бачити не лише слова, а те, що за ними ховається.

Його слова западали в душу, як зерна в добрий ґрунт.

Я вирішила: а що якщо просто бути поруч. Не як цілителька, не як служителька чи знахарка. Мені хотілося бути сусідкою для Калевії та Версавія, привітною відвідувачкою місцевих ринків, звичайною жителькою, яка купує оливки, мед та хліб, обмінюється усмішками з жителями. Хотілося бути подругою, співрозмовницею, тією, кому можна розповісти про свої радощі та тривоги.

Тому я слухала більше, ніж говорила. Не поспішала давати поради, які одразу виникали в голові, немов хтось розгортав переді мною невидиму книгу відповідей. Намагалася чути, відчувати простір, людей і все навколо — їхні страхи, надії, втоми, радощі. Адже люди швидко звикають до тих, хто не вимагає, не судить, не лізе в душу з непроханими порадами.

Фабіан спершу тримався осторонь, наче хотів залишатися в тіні. Він спостерігав — як я ходжу вузькими звивистими вулицями, мощеними потертим камінням, як зупиняюся, щоб поговорити зі старою продавчинею хліба з натрудженими руками та добрими очима, як схиляюся до маленької дитини, яка заплакала, опускаючись на коліна, щоб опинитися на рівні її очей. Він бачив, як змінюється моя хода: плечі вже не так зведені від постійного напруження, спина випрямлена, погляд — сміливіший, відкритіший.

І я бачила його зміни по відношенні до мене.

Він не просто був супутником, а дедалі частіше брав ініціативу в свої руки. Починав планувати наші маршрути: який шлях безпечніший, де краще пройти, щоб уникнути натовпу, кого варто обминути, а до кого можна підійти. Це вже не було простим наглядом ангела над підопічною. Це було… залученням. Він ставав невід’ємною частиною мого життя так само, як я — частиною його.

Одного разу він приніс мені трави — не ті, що продають на шумному ринку у великих пучках, а рідкісні, які ростуть на кам'янистих схилах за містом, там, де вітер гостріший, а сонце палючіше.

— Вони дієвіші, — сказав він, простягаючи мені невеликий пучок. Стебла були тонкими, але жорсткими, листя — темно-зеленим, майже сизим. — Їх важче зламати. Вони витримують бурі та посуху.

Я взяла пучок, відчуваючи шорсткість стебел під пальцями, вдихаючи терпкий, трохи гіркуватий запах.

— Як і тебе, — вирвалося у мене не подумавши.

Він завмер на мить — і вперше не відвів погляд. Його блакитні очі, що звичайно дивилися крізь мене, тепер дивилися в мене. Глибоко. Довго.

Моє серце калатало так, що здавалося, він мав його чути.

Зовнішність також повільно змінювалася, ніби й несуттєво, але інші помічали.

Волосся все більше набувало кольору, немов сонце його насичувало своєю енергією. Воно ставало золотавіше під ранковим сонцем, медове під вечірнім. Фабіан помітив, що воно стало довшим, густішим, хвилястим. Обличчя залишалося простим — без різких аристократичних рис, без показної краси, якою вихвалялися афінські панянки. Але в ньому з'явилася глибина, якась внутрішня світлість. Очі стали темнішими — не карими, а оливковими з золотавими іскрами, теплішими, ніби в них оселився вогонь, що не прагне вирватися назовні, а горить тихо, зігріваючи.

І цей вогонь Фабіан відчував щоразу, коли був поруч. Я бачила це у його погляді, у тому, як він мимоволі затримував дихання, коли наші очі зустрічалися.

Переробивши хатні справи, ми з Фабіаном зібралися завітати до сусідів. Сонце вже торкалося обрію, наближався вечір.

На сусідському подвір’ї, де було завжди гамірно, раптом почулися стривожені голоси. Версавій привіз на возі жінку, яка стогнала.

—Олівіє, сподіваюся ти не проти… - він зліз з воза, щоб допомогти висадити жінку.

З нею була й Калевія, яка щось тихо говорила своїй знайомій. Разом вони взяли молоду темноволосу жінку і повели до нашого дворика. Жінці було на вигляд може років двадцять п'ять, але її виснаження досягало меж. Вона трималася за лівий бік, наче намагаючись втримати щось всередині себе, дихала коротко, уривчасто, наче кожен подих різав зсередини гострим лезом. Обличчя було сірим, воскоподібним, губи — сухими, потріскані, очі — мутними від болю.

— Вона впала з драбини, — швидко пояснила Калевія, яка тримала її з одного боку під лікоть. — Уже кілька днів так мучиться. Не може працювати, їсти, спати. Ми з чоловіком вмовили її прийти до тебе, Олівіє.