11.3.

Вона взяла свій згорток, що лежав на столі, і розгорнула його обережними рухами.

Усередині була сукня.

Я ахнула від захоплення.

Це була найкрасивіша річ, яку я коли-небудь бачила. Із ніжної блакитної тканини — тонкої, легкої, наче шовк, що переливався на світлі всіма відтінками неба. Фасон був витончений: довга спадаюча спідниця з розширенням донизу, яка, певно, розвівалася б при ходьбі, як хвилі. Рукава йшли спадаючі, широкі, немов крила птаха. Ліф був ошатний, але не кричущий — із тонкою вишивкою срібними нитками по горловині.

Такої вишуканості я не бачила навіть у Делісси, хоча її вбрання були розшиті дорогими перлами та золотом.

— Яка краса! — не втримала я свого захвату, торкаючись тканини кінчиками пальців. — Це... неймовірно.

— Це для тебе, — сказала Калевія, і в її голосі сяяла гордість. — Я кілька днів шила її, сама не знаючи, для кого. Руки самі робили, наче хтось керував ними. Після того прикрого випадку більше не шила іншим. І ось після сну зрозуміла — вона для тебе. Це подарунок і щира подяка.

— Але ж... — спробувала заперечити я, відчуваючи, що це занадто цінно. — Я не можу прийняти таке...

— Можеш, — наполягала Калевія, простягаючи мені сукню. — Ти зробила для мене набагато більше. Ти повернула мені життя. А це — просто тканина та нитки.

— Це набагато більше, ніж тканина, — прошепотіла я, приймаючи подарунок.

— Поміряй, — попросила Калевія з хвилюванням у голосі. — Я впевнена, що вона саме на твої розміри. Я бачила її на тобі у сні.

Сукня на дотик виявилася м'якою, невагомою, наче зіткана з повітря. Я пішла до іншої кімнати, притискаючи тканину до грудей, відчуваючи, як серце б'ється від хвилювання.

Сукня лягла ідеально.

Наче справді була пошита спеціально на мене. На талії були акуратні шви-змійки, завдяки яким вона ідеально сиділа, підкреслюючи фігуру, але не стискаючи. Спідниця спадала м'якими хвилями до землі. Рукави-крила робили руки витонченими.

Я розпустила волосся — золотаве, довге, що спадало хвилями на плечі. Відчувала себе справжньою панянкою. Не селянкою. Не служницею. А... ким? Жінкою, можливо?

Глибоко вдихнула і повернулася до Калевії.

Вона встала з лави, плеснула в долоні і засміялася від радості.

— Яка ти красива! Покрутися!

Я закрила очі і покрутилася кілька разів навколо себе, насолоджуючись відчуттям м'якої спадаючої тканини, що немовби танцювала свій власний танок навколо мене. Повітря пахло медом та м'ятою. Сонце з вікна проникало ніжними променями. Я відчувала себе... вільною. Красивою. Справжньою.

Коли я відкрила очі, то побачила, що біля дверей стоїть Фабіан.

Він завмер на порозі, не кліпаючи, вп'явшись у мене поглядом. У його блакитних очах палало щось таке... гаряче. Захоплене. Зачароване.

— Яка краса, — хрипко промовив він, і голос його здригнувся.

На кілька довгих секунд між нами виникла напружена пауза. Світ звузився до нас двох — до його погляду та мого серця, що калатало так голосно, наче хотіло вискочити з грудей.

Калевія обережно кашлянула, перериваючи момент.

— Дякую тобі, Олівіє, — сказала вона, збираючи порожній кухоль. — Мені вже час. Версавій скоро повернеться з міста, треба приготувати обід.

— І я тобі дякую, — я підійшла до неї і міцно обійняла. — За довіру. За сукню. За все. Сподіваюся, ми будемо часто навідуватися одна до одної.

— Звісно! — засміялася Калевія, і цей сміх був такий легкий, безтурботний. — До речі, твій Персик у нас цілий ранок ганяв з дітьми по двору. Тея та Лісандр його просто обожнюють. Скажу їм, щоб принесли кошеня додому.

Ми обидві засміялися, і Калевія пішла, помахавши на прощання рукою.

Коли ми залишилися наодинці, я відчула гарячий погляд Фабіана на собі. Він досі стояв біля дверей, спираючись плечем об косяк, схрестивши руки на грудях.

Мовчав. Просто дивився.

Я несміливо обернулася до нього.

— Я... я правильно вчинила? — запитала тихо. — Що прийняла подарунок? Він такий дорогий, така робота вкладена...

Фабіан повільно підійшов ближче. Його кроки були безшумні, як завжди. Зупинився на відстані витягнутої руки.

— Ти зробила для цієї жінки набагато більше, ніж просто зцілила її тіло, — сказав він тихо, і в його голосі була певність. — Ти повернула їй надію. Віру в себе. Можливість жити далі. А цей подарунок від щирого серця, Олівіє. Від вдячності. Ти маєш право його прийняти.

Він замовк на мить, і його погляд став ще інтенсивнішим.

— До того ж, — продовжив він хрипло, — ця сукня неймовірно підкреслює твою красу. Колір неба... він створений для твоїх очей. Для твого волосся. Для...

Він не закінчив, але мені не потрібні були слова.

Я дивилася на нього і раптом зрозуміла, що він усе знав. Про що ми говорили з Калевією. Він чув — може, не слова, але відчував усі емоції, переживання та біль. Саме тому не заходив у дім, поки ми не закінчили. Дав нам простір. Приватність.

Він завжди відчував, коли потрібно бути поруч, а коли — відійти.

Я хотіла запитати, хотіла перепитати — але не наважилася.

Деякі речі краще залишити невисловленими.

— Дякую, — прошепотіла я.

— Тобі не за що дякувати, — відповів він м'яко.

Ми стояли так, дивлячись одне на одного, і між нами знову виникло це напруження — тепле, невимовне, обіцяюче.

Раптом у дверях з'явилася Тея — дев'ятирічна дівчинка з сусіднього подвір'я. На руках у неї смикався Персик, намагаючись вирватися.

 — Ми принесли вашого пустуна! Він ганявся за нашими курками!

Персик вирвався з її рук, стрибнув на підлогу і одразу підбіг до мене, муркочучи так голосно, наче не бачив мене цілу вічність. Потерся об мої ноги, заплутався в спідницю нової сукні.

Я засміялася, нахилилася і взяла його на руки. Він був теплий, пухнастий, його шерсть пахла сонцем та травою.

— Який же ти розбишака, — пошепотіла я йому, цілуючи в м'який лобик.