11.2.

З Деліссою все вийшло випадково, імпульсивно — я навіть не розуміла, що робила, не могла контролювати процес.

З Марком було інакше — усвідомлено, цілеспрямовано. Але його зцілення було швидким, фізичним. Нога змінювалася на очах, кістки ставали на місце, біль відступав за хвилини.

Тут, з Калевією, було зовсім по-іншому.

Її оздоровлення йшло зсередини назовні — через сльози, через біль, який вона носила в собі роками. Через темну пляму на душі, що отруювала все навколо.

І раптом я побачила її темну токсичну хмару.

Образи хлинули в мою свідомість, наче спогади, що не були моїми.

Ніч. Вузька стежка між полями. Місяць за хмарами, мало світла. Калевія йде додому — молодша, може років двадцять п'ять, із кошиком в руках. Вона поспішає, бо пізно, бо боїться темряви.

І раптом їй назустріч виходить коренастий чоловік. Хода нестійка — п'яний. Мова невиразна, жестикуляція різка, погрози в голосі.

Калевія намагається обійти, але він хапає її за руку. Вона кричить. Він затискає їй рота долонею. Б'є. Повалює на землю.

Я відчула її біль — фізичний і душевний. Відчула, як щось у ній ламається назавжди. Як після цього вона встає, збирає розкидані речі, йде додому... і нікому нічого не каже. Тримає в собі. Роками.

— Калевіє, — прошепотіла я, відкриваючи очі, і сльози текли вже і по моїх щоках. — Ти ні в чому не винна. Чуєш мене? Ні в чому. Ти не повинна себе звинувачувати в тому, що трапилося. Це не твоя провина. Ніколи не була.

Жінка на мить завмерла. Навіть перестала дихати.

Потім повільно підняла на мене свої заплакані, злякані очі.

— Як... як ти можеш знати? — прошепотіла вона, і в її голосі був не страх, а полегшення. — Що зі мною сталося? Це неможливо. Я нікому про це не розповідала. Ніколи. Навіть Версавію...

— Я не впевнена, що змогла побачити та відчути все, — відповіла я чесно. — Я побачила жінку на нічній дорозі. І негідника, який, попри свій сп'янілий стан, повівся як останній покидьок. Ти не могла вчинити по-іншому, Калевіє. І не повинна карати себе за це. Чуєш? Не повинна.

Сльози текли по її обличчю — але вони вже були іншими. Не відчайдушними. Полегшеними.

— Це був не просто негідник, — прошепотіла вона, витираючи обличчя тильною стороною долоні. — Це був Веліус — злодій та грабіжник, якому сходить усе з рук. У нього зв'язки, гроші, вплив. Якби я комусь пожалілася, то окрім загального осуду та приниження у свій бік, нічого б не добилася. Його не покарали б. А мене... — вона ковтнула. — Деякі жінки навіть потайки мріють опинитися на моєму місці. Бо він багатий. Бо може дати те, чого не дадуть їхні чоловіки.

Її схлипування було безнадійним, але у ньому вже не було зневаги до себе. Не було провини.

Світло під моїми руками поступово згасало. Я відчула, як енергія завершує свою роботу.

— Калевія, — сказала я м'яко, піднімаючи її за плечі. — Іноді так трапляється в житті. Воно непередбачуване. Ми не знаємо, хто нам може трапитися на життєвій дорозі — добра людина чи негідник. Я також не була готова до того, ким маю стати. Але твій сон привів тебе до мене не випадково. Не як до сусідки, а як до цілительки.

Я стиснула її руки.

— Ти повірила в першу чергу собі і небесним провідникам. І як бачиш, мій вогонь зміг зцілити твоє тіло. Воно відновлюється прямо зараз. Але очистити душу повністю ти повинна самостійно — пробачивши собі те, що трапилося. А тепер підведися і сідай за стіл.

Я поглянула на свої руки — вони ледь світилися, останні відблиски енергії зникали.

Калевія повільно піднялася і повернулася на своє місце. Сіла на лаву — і я побачила зміну.

На її обличчі більше не було того глибокого болю, що вирізьблювався в рисах. Зникли синці під очима. Шкіра посвітлішала, стала здоровішою. Спина випрямилася. Навіть тіло під сукнею здавалося... повнішим, живішим.

Вона торкнулася свого живота обома руками — здивовано, обережно. Потім поглянула на мене широко розкритими очима.

— Я відчуваю себе молодшою на десять років, — прошепотіла вона з благоговінням. — Олівіє, це... це справжнє диво.

Її губи розтягнулися в посмішці — щирій, світлій, такій, якої, певно, не було на її обличчі роками. Смагляве обличчя приємно контрастувало з білими зубами та темними, тепер живими очима.

— Ти справді виглядаєш набагато краще, — підтвердила я. — Але всередині я все ще бачу легку тінь. Невелику, вже не ту чорну хмару, що немов отруйний дим роз'їдала тебе зсередини. Але вона є.

Посмішка на обличчі Калевії трохи згасла.

— Тобі потрібно поговорити з Версавієм, — сказала я тихо. — Розповісти йому правду. Він твій чоловік. Він має право знати, чому ти страждала. І ти маєш право на його підтримку.

— Я боюся, — пошепки промовила Калевія, і пальці її стислися на кухлі. — Боюся, що він не пробачить. Що він... відштовхне мене. Скаже, що я сама винна і затрималася не через примхливу панянку, що вимагала переробки сукні... Боюся, що він не повірить.

— А ти спробуй, — я простягнула руку через стіл і знову стиснула її долоню. Тепер моя рука не сяяла — це був просто жест підтримки, жіночої солідарності. — Версавій любить тебе. Я бачила це вчора, коли він дивився на тебе. Дай йому шанс зрозуміти. Дай йому можливість бути поруч із тобою не лише в радості, а й у біді.

Калевія кивнула, витираючи останні сльози.

— Неодмінно спробую, — прошепотіла вона. — Сьогодні ввечері. Коли діти заснуть. Я... я розповім йому. Дякую тобі, Олівіє. Ти дала мені не лише здоров'я. Ти дала мені надію.

Ми ще розмовляли про нейтральні речі, про дім, сусідів, дітей. Її обличчя ставало більш усміхненим і молодшим.
_____