10.2.

Фабіан затримав свій погляд довше, ніж дозволяє звичайна розмова. У його блакитних очах грав конфлікт — бажання відвертості і заборона відкритися.

— Я пам’ятаю, — сказав він нарешті, його губи м’яко розтягнулися у спокусливій посмішці, і це слово лежало між нами важким, як обітниця.

Воно повисло в повітрі — небезпечне, багатозначне, повне прихованих доріг. Я не питала, що саме він пам’ятає. Раптом усвідомила: деякі запитання краще відкласти. Таємниці іноді мусять розгорнутися самі, як квітка на сонці.

Вітер пробіг двором і торкнувся моєї шиї, лагідно розгладивши розпущене волосся. Я здригнулась — не від холоду, а від несподіваного дотику, що збудив щось тонке всередині.

Фабіан помітив це.

— Холодно? — промовив він, і в голосі прозвучала турбота, ніби тепло можна було виміряти.

— Ні, — відповіла я тихо. — Просто… відчуття загострюються.

Він повільно зняв темно-синій, трохи поношений плащ — міцний від доріг — і легким рухом накинув його мені на плечі. Тканина торкнулась шкіри, не зачіпаючи її: жест був делікатний, без паплюження межі. І все ж по спині пройшла хвиля тепла — не тілесного, а внутрішнього, тихого, мов тихі вуглинки, що тліють у душі.

Плащ пахнув дорогою, димом вогнищ, під якими ми спали, і чимось чистим, безіменним, як небо на світанку, або тим, що не має запаху в людському розумінні.

— Так краще, — прошептав він, і пальці ненароком затрималися на краю тканини, біля мого плеча.

— Ти завжди так поводишся, — видихнула я, дивлячись на нього уважно. — Даєш, не забираючи. Зігріваєш, не палячи. Ти — як вогонь Гестії, Фабіане.

Він усміхнувся, ледве помітно, і в цій усмішці промайнула легка болючість.

— Я вчуся у правильних вогнів, — вимовив він тихо. — У тих, що не гаснуть, навіть коли їх забувають.

Ми сиділи близько — так близько, що між нами було лише повітря, сповнене слів, які ще не спромоглися з’явитись, і відчуттів, що ще не мали імені. Моє серце забилося швидше — не від страху, а від тієї близькості, що проситься назватися. Я потягнула руку майже несвідомо, зупинилася, і все ж торкнулась його зап’ястя.

Легко. Ніжно. Лише на мить. Але цього вистачило, щоб щось відгукнулося під шкірою: знайомий ритм, спорідненість тепла. В очах Фабіана здригнулося щось іще — не дике бажання і не сувора заборона, а вибір, що народжується.

Він не відсмикнув руку. І не ступив ближче. Просто дозволив моїй долоні лежати на його зап’ястку, відчувати його пульс — рівний, спокійний.

— Олівія… — промовив він тихо, і в голосі бриніло щось невимовне. — Є речі, про які краще мовчати, поки вони не стануть стійкими.

— Я знаю, — відповіла я, не відводячи руки. — Я не прошу слів. Я просто… відчуваю. І не можу цього зупинити.

Його вільна рука повільно піднялась і накрила мою. Тепло стало обох — м’яке, невідворотне. Ми сиділи так, руки сплетені, погляди злиті, і між нами народжувалося те, що ще не могло назватися коханням, але вже тремтіло під шкірою: передчуття, обіцянка, ніжність, що не просить відповіді.

Я не прибрала руки. І він не прибрав своєї.

У заглибину між камінням упала іскра — маленька, випадкова. Можливо, з сусіднього дому. Можливо, з чийогось життя. Можливо, з нашого.

І раптом — ніби світ згадав давній рух — іскра не згасла одразу. Вона тремтіла, танцювала, жила кілька подихів довше, ніж мала б. Наче хтось невидимий дихнув на неї, підтримав, не дав померти.

Ми подивилися на неї одночасно, не розмикаючи рук.

— Вогонь не помер, — прошепотіла я, заворожено дивлячись на маленьке світло. — Його просто перестали чекати. Але він пам'ятає. Він завжди пам'ятає.

Фабіан дивився на іскру, і в його очах було щось таке, чого я не могла повністю зрозуміти — ніжність, провина, надія, туга.

— Якщо він повернеться, — сказав він тихо, і його великий палець несвідомо погладив мою руку, — то не як богиня на троні.

А як вибір. Як рішення кожної людини запалити своє вогнище. Зберегти своє тепло.

І в цю мить я зрозуміла: те, що зароджується між нами, схоже на цей вогонь.

Тихе.

Невимовлене.

Таке, яке може зігріти цілий світ — або зникнути, якщо його назвати надто рано, якщо злякатися його сили.

Іскра згасла, залишивши після себе лише тепле місце на камені. Але ми все ще тримали одне одного за руки.

Я підвелася першою, і плащ почав зісковзувати з моїх плечей. Фабіан підхопився миттєво, упіймав край тканини — і наші пальці знову зустрілися. Переплелися.

На мить.

Достатньо, щоб обом стало ясно: дороги назад до простої тиші вже не буде. Назад до відстороненості та нейтральності — вже не повернутися.

Щось змінилося між нами. Безповоротно. Але поки — ми мовчали. Не називали. Не визначали.

Просто йшли додому пліч-о-пліч, тримаючись за руки в темряві вузьких афінських вуличок.

І згаслий вогонь Гестії уперше за довгий час не був самотнім.

Бо двоє людей пам'ятали. Двоє людей чекали.

І це — вже було початком відродження.