Розділ 9.

Нарешті я змогла побачити омріяні Афіни, які з'явилися не одразу.

Спершу — як відчуття. Наче повітря стало густішим, наповненим тисячами людських думок, слів, страхів і бажань, що накладалися одне на одне, утворюючи шум, який можна було почути ще до того, як побачиш мури. Життя. Справжнє, пульсуюче, невгамовне життя великого міста.

Потім — як тонка смужка на горизонті. Не велична, не урочиста, а вперта. Місто не чекало нас. Воно просто існувало — древнє, гордовите, повне історій і таємниць.

 З пагорба відкривався захоплюючий краєвид, тому я затамувала подих і зупинилася. Білий камінь будинків сяяв у передвечірньому сонці, наче вирізьблений із самого світла. Дахи, вкриті червоною та теракотовою черепицею, створювали мозаїку кольорів — від глибокого бургундського до яскравого помаранчевого. Вузькі вулиці в'ялися між будинками, мов нитки в складному гобелені.

Дим від вогнищ підіймався тонкими стрічками до неба. Крики торговців долітали навіть сюди — голосні, переконливі, повні життя. Дзвін посуду, сміх дітей, цокіт копит об бруківку — все зливалося в єдину симфонію міста. Афіни жили так, ніби вчора не було жодних див, а завтра не планувалося нічого надприродного. Просто життя. Звичайне, прекрасне людське життя.

Від краси цього видовища затамувала подих.

— Воно велике і величне, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце стискається від хвилювання.

Фабіан стояв поруч, спокійний, зібраний. Місто не тиснуло на нього — радше впізнавало, як старого знайомого. Вітер розвівав його темне волосся, а в очах відбивалися золоті відблиски заходу сонця.

— Саме так, — сказав він м'яко. — Але тут легше загубитися. І легше знайти себе. Афіни — місто контрастів, Олівіє. Ходімо.

Він протягнув мені долоню, і цей природний жест підтримки був безцінним. Долоня торкнулася чоловічої та про ній пройшов життєдайний імпульс, що наче з’єднував нас в одне з цим дивовижним місцем.

Ми ввійшли до Афін під вечір, разом із потоком людей: ремісниками з інструментами за плечима, мандрівниками в запилених плащах, жінками з кошиками, повними овочів та фруктів, дітьми, що плуталися поміж дорослими, сміючись і граючись. Я інстинктивно опустила голову, ховаючись, але швидко зрозуміла — тут на мене не звертають уваги. У місті кожен переймався лише своїми справами, своїми турботами.

Це дивним чином заспокоювало і дарувало відчуття свободи. Тож досить скоро мої плечі розправились і постава вирівнялася, тут дихалося вільно.

Ми йшли вузькими вулицями, де каміння було витерте століттями кроків, де стіни зберігали тепло денного сонця, а відкриті вікна випускали назовні уривки чужих розмов. Я ловила фрази — про врожай, про торгівлю, про дітей, про богів — і з подивом усвідомлювала: світ не розвалився через мене. Він ішов далі. Люди жили, кохали, сміялися, плакали. А я — була частиною цього потоку.

Ринкова площа вибухала кольорами та запахами. Гори фруктів — фіолетові інжири, золоті абрикоси та груші, темно-червоні гранати. Корзини з оливками — зелені, чорні, вишневі. Амфори з вином та олією. Свіжий хліб, що пах ароматом. Тканини всіх відтінків веселки розвішані на мотузках. Торговці вихваляли свій товар, жестикулюючи, торгуючись, сміючись.

Я купила в'яленого м'яса у худорлявого чоловіка з добрими очима — він дав мені більше, ніж я заплатила, усміхнувшись. "Для молодої сім'ї", — сказав він, киваючи на Фабіана. Я зашарілася, проте не стала виправляти.

— А тепер що? — спитала я, коли ми зупинилися біля невеликої площі з античним колодязем посередині. Навколо нього сиділи жінки з глеками, розмовляючи між собою.

Фабіан озирнувся навколо, вивчаючи вулиці.

— Тепер ти маєш навчитися бути тут, — сказав він. — Не ховаючись, але й не відкриваючись одразу. Поступово. Обережно.

— Я не знаю, як, але я готова— чесно зізналася я.

— Тобі вдасться, — тихо сказав він, і його рука торкнулася мого плеча — ледь помітно, але досить, щоб зігріти. — Ти робила це все життя. Просто тепер — усвідомлено.

Ми знайшли прихисток досить швидко. Фабіан зосереджено вів у потрібному, як пізніше виявилося напрямку.

Невеликий будинок на околиці міста, трохи осторонь від головних вулиць, де ще чулися мелодійні співи птахів і пахло оливковими деревами. Стара жінка з втомленими, але уважними вицвілими очима та сивим волоссям, зібраним у вузол, зустріла нас біля дверей. Вона глянула на мене, на Фабіана, на Персика, що виглядав з кошика — і кивнула.

Не ставила зайвих запитань. Золото Делісси перекочувалося в її зморщену долоню — і стало мовчазною угодою.

— Дві кімнати — сказала вона хрипким голосом. — Чисто. Спокійно. Сусіди не надокучливі. Вода у колодязі на подвір’ї.

Будинок був невеликий, але затишний. Перша кімната виконувала роль і кухні, і їдальні, і вітальні. Дерев'яна лава вздовж стіни, накрита вицвілою, але чистою тканиною. Невеликий стіл, відполірований роками використання. Піч у кутку — кам'яна, міцна, з почорнілим димоходом. Вікно виходило на вузьку вулицю, де росло інжирове дерево.

На протилежному боці кімнати були двері, які вели до маленької спальні. Там стояло дерев'яне ліжко, набите соломою, накрите простим, але охайним покривалом. Одна подушка. Кілька поличок на стіні для речей. Вікно — крихітне, але з нього було видно частину неба.

Кімнати були затишними, хоч і невеликими. Стелі невисокі, стіни побілені вапном, підлога — утоптана земля, вкрита пліснявими циновками. Але тут було чисто. Пахло сухими травами — лавандою чи чебрецем — та солом'яною свіжістю.

І — найважливіше — спокійно.

Першим у двері вистрибнув Персик. Кошеня вискочило з кошика з таким завзяттям, наче вже знало, що це його новий дім, і помчало всередину, обнюхуючи кути, стрибаючи на лаву, досліджуючи кожен закуток.

Ми з Фабіаном переглянулися — і засміялися одночасно. Щирим, легким сміхом.

— Ну, здається, Персику тут подобається, — сказала я, заходячи всередину слідом за кошеням.