9.2.

Коли стемніло, Афіни змінилися.

Денний гамір стих, поступившись місцем іншому шуму — тихішому, але глибшому. Десь грала ліра — тиха, меланхолійна мелодія. Десь співали гімн Афіні. Десь сварилися пошепки — чоловічий і жіночий голоси. Десь сміялися діти. Місто скидало денну маску і ставало собою — живим, дихаючим, людським.

Ми запалили піч.

Фабіан зробив це так, як завжди — без кресала, просто доторкнувшись до сухого гілля долонею. Полум'я спалахнуло — не яскраве, а саме таке, як треба. Зігріваюче. Домашнє.

Я спостерігала, як вогонь оживає, наповнюючи простір світлом, і відчувала відгук у грудях. Моє внутрішнє полум'я радіючи вітало його, ніби споріднену душу.

Ми заварили трав'яного чаю з медом — аромат м'яти та меду наповнив кімнату, змішуючись із запахом диму. Зварили пшеничну кашу з родзинками, що розбухли та стали солодкими. Я розрізала в'ялене м'ясо на шматочки, розклала на дерев'яній дошці.

Фабіан знайшов трохи борошна в ніші — господиня, мабуть, залишила. Він не переставав дивувати своїми здібностями, ось і зараз просто замісив тісто. Ми спекли коржі прямо на розпеченому камінні біля печі. Вони вийшли золотаві, хрумкі по краях, м'які всередині.

Персик крутився під ногами, виклянчуючи шматочки м'яса, муркаючи так голосно, що ми знову засміялися.

— Ти неймовірний маніпулятор, — сказала я кошеняті, даючи йому крихітний шматочок.

Ми сіли за стіл — маленький, скромний, але наш. Їли повільно, мовчки, насолоджуючись смаками та теплом печі. Це була перша справжня вечеря в нашому домі. Тимчасовому, але домі.

Я відчула щось незвичне в горлі. Ком. Сльози, що підступали.

— Що сталося? — тихо запитав Фабіан.

— Нічого, — прошепотіла я, витираючи очі. — Просто… я ніколи не мала цього. Дому. Вечері за спільним столом. Когось, хто сидить напроти і… піклується.

Його рука потягнулася через стіл і накрила мою.

— Для мене це також вперше, і я відчуваю щастя, — сказав він просто.

І в цих словах було стільки тепла, що я не витримала. Сльози покотилися — щирі, полегшені сльози.

Пізніше, коли піч вже тихо тріщала, випромінюючи останнє тепло, я підійшла до вікна.

Унизу, у вікнах сусідніх будинків, горіли вогні — не яскраві, домашні. Жовті, помаранчеві, теплі плями світла в темряві ночі. Вони нагадали мені вогнище в долині, старий камінь, тепло без полум'я. Вогонь Гестії.

— Фабіане… — я не обернулася. — Тут багато жінок. Я відчуваю це. Їхні страхи. Їхні бажання. Їхню втому. Вони несуть так багато на своїх плечах. Діти, дім, чоловіки, обов'язки… А ще й намагаються зберегти себе.

Він стояв за моєю спиною, не торкаючись, але достатньо близько. Я відчувала його присутність, як відчувала тепло вогню.

— Афіни завжди були містом голосів, — сказав він задумливо. — Просто не всі вміють слухати. Але ти вмієш, Олівіє. Ти чуєш те, що інші пропускають.

Я заплющила очі. Тепло в грудях відгукнулося — м'яко, рівно. Не рвалося назовні. Просто було. Чекало. Готувалося.

— Я не знаю, ким маю тут стати, — зізналася я тихо. — Цілителькою? Жрицею? Просто жінкою, яка допомагає іншим? Я не знаю свого призначення.

Фабіан дивився на мене так, ніби знав відповідь давно, але не мав права сказати її вголос. Ніби це був мій шлях, і я мала пройти його сама.

— Поки що, — мовив він м'яко, і його голос був як колискова, — будь собою. Просто собою. Олівією. Дівчиною з даром, але перш за все — людиною. Цього достатньо, щоб місто почало відповідати.

Я повернулася до нього. У напівтемряві кімнати його обличчя здавалося м'якшим, людянішим. Блакитні очі не світилися так яскраво, як зазвичай — вони були спокійні, теплі.

— Ти підеш? — запитала я раптом, і голос зірвався. — Коли я знайду своє місце… ти підеш?

Він не відповів одразу. Довга пауза заповнила простір між нами.

— Я не знаю, — сказав він чесно, і в його голосі вперше пролунав біль. — Це не моє рішення, Олівіє. Я… не завжди керую тим, куди мене кличуть.

Щось у моїх грудях болісно стиснулося від здогадок, але я кивнула. Розуміла. Він ангел. Посланець. Він служить чомусь більшому.

— Тоді, — сказала я, намагаючись усміхнутися крізь біль, — поки ти тут — давай просто будемо разом. Без думок про завтра.

Фабіан простягнув руку і обережно відвів пасмо волосся з мого обличчя. Його дотик був теплим, ніжним.

— Разом, — повторив він. — Обіцяю.

За вікном Афіни жили своїм життям — шумним, складним, прекрасним життям великого міста. А в маленькому будиночку на околиці двоє людей — один із простим ім'ям, інший із запозиченим — і руде кошеня зробили паузу.

Не зупинку.

Початок.

Початок чогось нового. Чогось важливого.

Чогось, що змінить не лише їх — а й усіх, хто зустрінеться на їхньому шляху.

Персик муркнув уві сні, влаштувавшись калачиком на покривалі.

Вогонь у печі тихо потріскував.

А над Афінами, у зоряному небі, щось древнє і мудре спостерігало.

І чекало.

Бо час справжніх див ще не настав.

Він тільки починався.