Розділ 8.

Ми продовжували йти до Афін.

Стежка вела вниз, і з кожним кроком повітря змінювалося. Воно ставало густішим, насиченим запахами вологи, давнього каменю й чогось старішого за самі трави. Я йшла повільно, вже не ховаючи рук у рукави. Світло між пальцями згасло після тієї зустрічі на дорозі, але відчуття не зникло — воно осіло глибше, під ребрами, як теплий камінь, який носять із собою для захисту.

Фабіан ішов поруч, тепер ближче, ніж раніше. Не торкаючись — але так, що між нами виникла тиша іншої якості. Не порожня. Уважна. Наповнена. З кожним днем я відчувала, як відстань між нами скорочується, а простір наповнюється чимось важливим, невимовним.

У моєму кошику, який ніс Фабіан, тихо спав Персик — руде кошеня, яке прибилося до нас зранку. Воно було таким маленьким, що вміщалося в долоні, з великими янтарними очима та м'якою шерстю кольору заходу сонця. Фабіан сказав, що кошеня знайшло нас не випадково. Що тварини відчувають тепло так само, як люди — а іноді навіть краще.

А відколи з нами з'явився Персик, взагалі виникло враження, наче ми — сім'я. Дивна, незвичайна, але сім'я.

— Тут… — я зупинилася знову, свою полотняну сумку. — Тут щось є.

Переді мною відкривалася невелика долина. Не красива у звичному розумінні — радше скромна, позбавлена прикрас. Кам'яні тераси, поросли мохом. Залишки старих мурів, що колись тримали дахи. Обвалені сходи, що вели до круглого майданчика в центрі. Колись тут було щось важливе — храм чи святилище — але тепер це «щось» відмовилося від імені й слави. Залишилася лише пам'ять.

— Це місце забуте, — сказав Фабіан тихо, дивлячись на руїни з повагою. — Саме тому воно ще живе і тримає в собі пам'ять. Забуті місця зберігають правду краще, ніж храми з позолотою.

Я ступила на майданчик і відчула, як тепло в грудях відгукнулося. Не спалахом — ритмом. Рівним пульсом, що збігався з биттям мого серця. Каміння під ногами було теплим, ніби його щойно торкалися живі руки.

— Тут був вогонь, — прошепотіла я, присідаючи на колючки й торкаючись каменю долонею.

— Тут є вогонь, — м'яко виправив він. — Просто без видимого полум'я. Вогонь Гестії не згасає, Олівіє. Він лише стає невидимим для тих, хто не вміє дивитися серцем.

Ми сіли на низький камінь біля краю майданчика. Я приклала долоню до шорсткої поверхні — і світ відповів. Не видимістю. Не словами. Спогадом.

Я відчула жінок, які колись сиділи тут, говорили тихо, варили їжу в глиняних горщиках, ділилися страхами й надіями над вогнищем. Діти бігали між ними, сміючись. Старі плакали над втратами. Вогонь не судив нікого. Він просто слухав. Зігрівав. Приймав.

Сльози защипали в очах.

— Я не хочу бути символом, — сказала я раптом, дивлячись на Фабіана. — Не потребую, щоб мене ставили вище інших. Щоб мені молилися. Я просто… я просто хочу допомагати. Як це вогнище колись. Без імені. Без слави.

Фабіан дивився на мене уважно, і в його очах — знову той відблиск, який не міг бути людським. Надто яскравий. Надто чистий.

— Символи не бояться, — сказав він м'яко, і в його голосі була ніжність. — А ти боїшся. Отже, ти не символ, Олівіє. Ти просто людина з даром. А це — набагато цінніше.

Я всміхнулася — вперше за довгий час щиро. Від душі. І в наших поглядах промайнуло щось глибше, ніж слова. Розуміння. Довіра. Щось тепле й невловиме.

Тиша порушилася кроками.

Важкими. Впевненими. Чужими.

Фабіан підвівся миттєво, рух був майже беззвучним, як у хижака. Я відчула напругу — не паніку, а зосередженість. Готовність.

— Вони прийшли, — сказав він тихо, і в його голосі не було страху. Лише констатація факту.

Зі стежки вийшли троє.

Перший — зухвалий, без переднього зуба, з криво зрослим носом і шрамом через ліву щоку. Одяг його був потертим, але при поясі — добрий ніж. Він більше нагадував злочинця, ніж посланця від храму. Його очі шарили по мені з неприхованою цікавістю.

Другий — розважливий та трохи огрядний, у дорогому хітоні кольору морської хвилі, вишитому золотими нитками. У його руках був сувій — запечатаний червоним воском. Він був одягнений як аристократ, рухався з грацією та величністю, але в погляді промайнула холодна розрахунковість. Схоже, саме він приймав рішення.

Третій — найміцніший. Воїн. Широкі плечі, м'язи, що перекочувалися під шкірою з кожним кроком. При ньому були зброя — добрий меч у піхвах і великий круглий щит за спиною. Він не дивився на мене з цікавістю. Він вивчав — як ціль, яку треба захопити, а на Фабіана дивився як на зайвий елемент.

Я підвелася з каменю, сумкку залишила на землі. Серце билося швидко, але рівно. Я відчула, як тепло знову піднімається всередині — як відповідь на загрозу.

— Ось вона, — сказав зухвалий, посміхаючись так, що шрам на щоці виблиск. — Та сама, що була в храмі. Дівчина-диво на ім’я Олівія.

Я випрямилася. Підняла голову. Стиснула кулаки так сильно, що нігті вп'ялися в долоні. Руки тремтіли — але я стояла прямо. Не відступала.

— Я нічого не винна, — сказала я, і голос мій був тверді, ніж я очікувала. — І не належу вам.

Аристократ розгорнув сувій, не поспішаючи. Його голос був спокійним, майже привабливим — а це робило його ще небезпечнішим.

— Ти належиш місту, — відповів він, підводячи на мене холодний погляд. — І богам. Храм вимагає твоєї присутності. Рада старійшин ухвалила рішення. Ти повинна піти з нами — добровільно або ні.

Фабіан ступив уперед, він був вищий за двох, а силою м’язів не поступався навіть воїну. Один крок — але це було достатньо. Його присутність стала іншою. Не загрозливою — неминучою. Наче кам’яна стіна, через яку не пройти.

— Обережніше зі словами, — сказав він спокійно, але твердо. — Вони мають наслідки. Особливо тут. У місці, де пам'ять старша за ваші закони.

Чоловіки засміялися — коротко, нервово. Але сміх був неприродним. Змушеним.

— А ти хто такий? — кинув зухвалий, хапаючись за ніж. — Її охоронець? Коханець?