7.2.

Перед тим як рушити, поповнили запаси питної води. Я занурила фляги в холодну течію, спостерігаючи, як бульбашки піднімаються нагору, і знову відчула ту дивну близькість до стихії. Вода перестала бути просто водою — вона ожила, і її мова раптом стала зрозумілою. Немов передалася тиха інформація про цілющі властивості трав, які в поєднанні з водою й вогнем дають особливий ефект. Вода ніби шепотіла: твій дар — не тільки вогонь; він має глибше коріння.

Далі був спільний сніданок, хоча насправді снідала лише я. Фабіан обмежився трав’яним чаєм із медом. Пиріжки Марка ще були свіжі, тож я з апетитом до них поверталася.

Коли ми збиралися, у кущах пролунав шурхіт. Ми глянули одне на одного — страху не було, але відчуття невідомості далося взнаки.

— Олівіє, витягни сир, — усміхнувся мій супутник, і на його щоці з’явилася грайлива ямочка. — У нас гість.

 Його легкість зачарувала мене; я не могла відірвати погляду. Фабіан ледь підняв брову:

  — Ти проти гостей?

 — Які гості? — запитала я, спочатку не вловивши сенсу.

Я нарешті повернула голову й побачила рудаве кошеня, що виглядало з-під куща. Воно дивилося на нас і не відступало. Тільки тепер я зрозуміла, чого хотів Фабіан. Я відкрила кошик і дістала згорток із сиру. Відламала шматочок і простягнула киці.

Кошеня підкрався неспішно, обережно, чутливо вловлюючи запах. Я поклала сир на камінь — хитрун схопив його й миттю прошмигнув назад у хащі.

Ми обоє розреготалися, проводжаючи його поглядом.

— Здається, у нас з’явився супутник, — задумливо торкнувся підборіддя Фабіан, немов передчуваючи події.

 — Коти полохливі, — відповіла я. — Вони не йдуть за людьми, як собаки.

Невдовзі кіт з’явився за спиною Фабіана і вже хитро лизав йому руку.

— От хитрун. Я йому смачненьке дала, а він побіг до тебе. Тварини відчувають добро ще краще за людей, — усміхнулася я.

Фабіан так природно грався з кошеням, що я розчулилася. Я простягла ще шматок сиру, і малий ласун прийшов за добавкою, але цього разу не тікав. Він їв прямо на наших очах, а потім підійшов до мене, ніжно потершись об ноги.

— Як ми тебе назвемо, пухнастику? Може, Персик? — запропонував Фабіан.

Кіт лизнув мою руку, наче погоджуючись.

—Здається, що ім’я йому до вподоби, —сказав Фабіан, а я знову поглянула на свого синьоокого співрозмовника. —Збираймося, Олівіє. Сонце вже піднялося високо.

Так і не вирішивши остаточно, що робитимемо з кошеням, підвелися. Я закинула через плече полотняну торбу з одягом та речами, а Фабіан — плетений кошик з медом, травами та продуктами. До пояса прикріпив по обидва боки фляги. Кошик мав таку ж плетену кришку.

Спершу Персик біг за нами, а через кілька метрів рудаватий сміливець стрибнув на кришку і зручно вмостився, вп’явшись кігтиками.

Дорога вела між пагорбами, де трава була сухою, але не мертвою, а каміння — теплим від ранкового сонця. Десь унизу блимала срібна стрічка річки, а ще далі — димки людських поселень, схожі на тонкі нитки, що з'єднують землю з небом.

Цього разу ми йшли повільніше, ніж учора. Вперше я не поспішала тікати. Я прямувала до чогось — до мети, до свого призначення.

— Куди ми тепер? — спитала я, обминаючи великий камінь на дорозі.

Фабіан не відповів одразу. Він дивився вперед, і в його профілі було щось царське, величне.

— До місця, де ти зможеш дихати, — сказав він нарешті. — Не ховаючись. Не боячись.

— Це Афіни? — у моєму голосі був сумнів.

— Ні, — він похитав головою. — Афіни — це дзеркало. Місто, де все стає видимим. А тобі потрібен вогонь. Справжній. Той, що ніколи не згасає.

Я хотіла усміхнутися, але вийшло лише зітхнути.

— Ти говориш загадками.

— Бо прямі слова змушують обирати надто швидко, — відповів він, і в його голосі прозвучала ніжність. — А ти заслуговуєш на час, щоб пізнати себе.

Ми спустилися вузькою стежкою між скель. Тут було тихо: вітер лише грайливо торкався каміння, і цей дотик нагадував шепіт тих, хто колись ішов цією дорогою.

Раптом я зупинилася.

Серце забилося швидше.

— Зачекай, — сказала я, піднявши руку.

Фабіан обернувся миттєво, рівно утримуючи кошик, і в його очах спалахнула пильність.

— Що?

Я приклала долоню до грудей. Серце билося рівно, але тепло всередині раптом стало сильнішим — не пекучим, а настійливим. Наче попередження.

— Тут… — сказала я, озираючись навколо. — Тут хтось був. Нещодавно.

Фабіан напружився. Його рука несвідомо зрушила до пояса — не для зброї, а для чогось іншого. Захисту.

— Ти впевнена?

— Я не знаю, — відповіла я чесно. — Але я відчуваю. Наче… наче повітря тут інше. Тривожне.

Він подивився на мене так, ніби вперше дозволив собі повірити не лише в ідею — а в результат. У мене.

— Молодець, — сказав він, і в його голосі була гордість. — Ти починаєш чути простір. Відчувати те, що залишають після себе інші.

— Це добре чи погано? — запитала я, і страх знову заклякнув у горлі.

— Це необхідно, — відповів він чесно. —Бо тільки так ти зможеш захистити себе.

Ми пішли обережніше, кожен крок був зважений; кошеня спокійно спало на кошику, його дихання тихо врівноважувало наші кроки. За поворотом справді з’явилися сліди: стерта трава, уламок глиняного глека, слід від сандалії на вологому ґрунті. Свіжий. Дуже свіжий.

Я зблідла.

— Вони близько, — прошепотіла я, згадуючи своїх переслідувачів у рідному місті.

Фабіан кивнув.

— Тепер — так.

Страх підіймався хвилею, але він не паралізував. Він став іншим — пильним, гострим, але керованим.

— Я не хочу тікати знову, — сказала я раптом, стискаючи кулаки. — Не так. Не як тоді.

Фабіан зупинився. Подивився на мене довго — і в його погляді була така повага, що мені захотілося заплакати.

— Ти не тікаєш, Олівіє, — сказав він тихо. — Ти вчишся вибирати, коли зупинитися. А коли — йти далі. У цьому — справжня сила.