6.2.

Сонце вже сіло, коли Фабіан обрав місце для зупинки. Невелика улоговина між каменями, де вітер обходив стороною, а сухі гілки лежали так, ніби їх хтось склав заздалегідь. Я помітила ці маленькі дива, що супроводжували нас впродовж шляху. З Фабіаном багато що відбувалося так, наче світ сам підлаштовувався під його присутність.

Але найдивовижнішим було дерево.

Яблуня — стара, розлога — росла прямо біля нашого прихистку. Її гілки схилялися під вагою плодів — великих, рум'яних яблук, що світилися в останніх променях дня, наче невеликі ліхтарі. Повітря було насичене їхньою солодкою свіжістю.

— Як вона тут виросла? — вголос здивувалася я. — Посеред каміння, так далеко від садів?

— Дерева знають більше, ніж ми, — загадково відповів Фабіан, зриваючи одне яблуко. — Вони ростуть там, де їх чекають.

Він простягнув мені плід і наче ненароком торкнувся моєї руки. Його торкання було теплим і невагомим.

Яблуко було важким, прохолодним, соковитим. Я вкусила — і солодкий сік потік по губах. Краєм зору відзначала, що Фабіан спостерігає за мною. Смак був неймовірний — наче само літо розквітло в роті.

Розпалити вогонь без кресала для Фабіана не стало проблемою. Просто прикрив долоні — і між ними з'явився жар, тихий, наче зітхання. Полум'я не виросло одразу; воно прислухалося, наче живе.

Я сіла навпроти нього, притиснувши коліна до грудей. Світло вогню торкнулося мого обличчя, зігріло замерзлі руки. Фабіан діставав невеличкий мідний казанок, ледь більший за його долоню, набирав воду з фляги, додавав туди сушені трави — м'яту, чебрець, щось ще, чого я не впізнала. Скоро повітря наповнилося ароматом трав'яного чаю, теплим і заспокійливим.

— Пиріжки Марка, — я дістала їх з кошика, — ще теплі.

Ми їли мовчки. Пиріжки були з грибами і овочами, сир — м'який, з травами. Чай зігрівав зсередини, розливаючись по тілу приємною хвилею. Я не пам'ятала, коли востаннє їла так спокійно, без поспіху, без страху.

— Чи можу… — я запнулася. — я тебе щось запитати?

Фабіан кивнув, не відриваючись від чаю. Він сидів, витягнувши ноги, спершись спиною об камінь. Вогонь відбивався в його очах — і робив їх глибшими, ніж удень. Той світлий, майже небесний відтінок тепер мав у собі темряву ночі. Ніби в них сходилися два світи — денний і нічний, божественний і людський.

— Коли ти дивишся на мене, — сказала я, ретельно добираючи слова, — я відчуваю… ніби мене не вимірюють. Ніби не рахують мої помилки. Це лякає більше, ніж осуд.

Він повільно підвів на мене погляд.

— Бо осуд — це знайома форма, — відповів він м'яко. — А прийняття — ні. Ти звикла захищатися, Олівіє. Але я не нападаю.

Я ковтнула, відчуваючи, як щось у грудях здригається.

— Ти знаєш, що зі мною відбувається.

Це не було питанням.

Фабіан не заперечив. Він простягнув руку до вогню, зігріваючи пальці. Полум'я слухняно піддалося — не обпекло, не відступило. Танцювало між його долонями, наче радіючи дотику.

— Я знаю напрямок, — сказав він обережно. — Але не карту. Шлях — твій. Я лише йду поруч.

— Ти говориш так, ніби… — я замовкла, дивлячись на його обличчя в світлі полум'я. — Ніби боїшся називати речі своїми іменами.

— Бо назви прив'язують, — відповів він, і в його голосі пролунало щось давнє, мудре. — А тобі зараз потрібен простір. Свобода стати тим, ким маєш бути. Без ярликів. Без очікувань.

Я подивилася на свої долоні. Тепло було поруч — не в них, а між ними і вогнем. Я повільно простягнула руки до полум'я — і воно, не зростаючи, ніби зраділо. Світло стало м'якшим, ласкавішим.

— Воно слухає, — прошепотіла я, зачарована.

— Воно відгукується, — виправив Фабіан. — Ти не наказуєш, Олівіє. Ти запрошуєш. У цьому твоя сила.

Я здригнулася від цього усвідомлення. Гестія, богиня домашнього вогнища, ніколи не вимагала жертв. Вона просто була. Тепло, світло, безпека. Чи справді мій дар — такий самий?

— Я боюся, що одного разу не зможу зупинитися, — зізналася я тихо. — Що вогонь поглине мене. Або когось іншого.

— Ти вже зупиняєшся, — сказав Фабіан, і в його погляді було стільки розуміння, що мені захотілося заплакати. — Щоразу, коли питаєш себе "чи маю я право". Щоразу, коли турбуєшся про інших більше, ніж про владу. Це і є контроль, Олівіє. Справжній.

Вітер приніс далекий звук — кроки чи камінь, що впав зі схилу. Ми обоє напружилися. Фабіан підвівся першим, без різкого руху, став між мною та темрявою. У цій позі було щось беззаперечне — не загрозливе, а визначене. Захисник. Вартовий.

— Якщо вони знайдуть нас… — почала я, і страх знову защеміив у горлі.

— Тоді ми підемо інакше, — відповів він спокійно. — Світ не прямолінійний, якщо його не змушувати. Є багато доріг до Афін, Олівіє. І не всі з них видимі.

Він озирнувся, і на мить я побачила в його очах відблиск неба — не зоряного, не нічного. Того неба, яке існувало ще до того, як люди навчилися називати світло світлом. Воно не мало джерела і не кидало тіней. Просто було. Я кліпнула — і воно зникло.

Залишилися очі людини: уважні, глибокі. Такі, що дивляться не повз, а крізь. Такі, які бачать більше, ніж дозволено знати.

— Ти… — я знову не знайшла слова, ніби мова раптом стала надто грубою для того, що хотілося сказати. — Ти відрізняєшся від решти людей. Хто ти насправді, Фабіане?

Він усміхнувся куточком губ — вперше по-справжньому. У цій усмішці не було легкості. Навпаки — в ній жила тиха приреченість. Прийняття того, що не можна змінити, але можна прожити гідно.

— І ти теж відрізняєшся, — сказав він м’яко, не відповідаючи на моє питання. — Просто світ звик не помічати тих, хто світить не яскраво. Але тихе світло — найцінніше. Воно не сліпить. Воно зігріває.

Його голос був рівним, спокійним, і водночас у ньому відлунювало щось давнє, як сама земля під нашими ногами. Ми були в дорозі вже другий день, крок за кроком наближаючись до Афін, і тіло пам’ятало втому, але душа — дивне піднесення, ніби кожен пройдений кілометр наближав мене не лише до міста, а й до чогось значно важливішого.