Розділ 6.

Ми зупинилися тоді, коли дорога перестала бути дорогою й стала наміром. Каміння під моїми ногами вже не пам'ятало коліс — лише босі ступні та довгі тіні мандрівників, що йшли цим шляхом століттями. Оливкові гаї рідшали, небо наливалося глибокою синявою присмерку, а повітря густішало запахом диких трав і тієї особливої вологи, що з'являється лише з настанням ночі.

Втома відчувалася не тілом — хоча ноги палали від ходьби — а чимось глибшим. Тим, що тримає тіло й душу разом. Ми йшли в тиші, і це мовчання було наповнене до країв: у ньому ще жили крики з храму, дзенькіт золота в моєму кошику, обличчя Делісси, що віддалялося у натовпі. І водночас — той дивний спокій, що накрив мене, мов м'який плащ, коли дорога прийняла нас і повела далі.

Сонце вже торкалося обрію, коли ми побачили силует.

Чоловік ішов нам назустріч — кульгаючи. На спині він ніс важкий мішок, що хитався в такт його незграбній ході. Навіть здалеку я бачила, як він стискає зуби, як напружені м'язи на його шиї, як кожен крок дається йому болем.

— Він страждає, а я не можу допомогти— прошепотіла я, зупинившись.

Фабіан глянув на мене — і в його блакитних очах, що світилися навіть у денному сяйві, з'явилося розуміння.

— Тобі хочеться допомогти, — сказав він. Не питання — констатація.

Я кивнула, стискаючи руки.

— Але я не знаю, чи… чи маю я право? Після того, що сталося в храмі…

— Олівіє, — Фабіан поклав долоню мені на плече, і від його дотику повіяло спокоєм. — Якщо імпульс іде з серця — ти повинна до нього прислухатися. Не з гордості, не зі страху бути поміченою. А з серця.

Ми наблизилися, і чоловік підвів голову. Обличчя його було змученим, в очах — така втома, що йшла не від однієї ночі без сну, а від років боротьби.

— Доброго здоров'я, мандрівники, — привітався він, зупинившись із полегшенням. Голос мав приємний, м'який. — Не бажаєте чогось із їжі? У мене пиріжки свіжі, сир домашній, які дружина приготувала. Сестра зібрала меду. Іду на ринок продавати, та якщо ви щось купите — мені легше буде нести. Він поклав мішок на землю і відкрив його, демонструючи два глеки з медом, пиріжки у плетеній з соломи корзині та дві грудки відтопленого сиру, що були загорнуті у акуратну білу тканину.

— Як вас звати? — запитала я, не в силах відвести погляд від його скривленої ноги.

— Марк, — усміхнувся він.

— Скільки Вам років?

— Двадцять дев'ять мені. Хоча, знаю, виглядаю старше. Нога… — він похитав головою. — З дитинства так. Падіння невдале було.

Двадцять дев'ять, ще ж зовсім молодий, а виглядав він на всі сорок — виснажений, зігнутий під вагою болю та безнадії.

Я глянула на Фабіана. Він ледь кивнув.

— Марку, — сказала я, роблячи крок ближче. — Я… можу спробувати вам допомогти. Якщо ви дозволите.

Він здивовано моргнув.

— Допомогти? Та як же ви…

Я не дала йому закінчити. Простягнула руку і торкнулася його долоні.

І все навколо спалахнуло.

Світло — знайоме, тепле, невблаганне — хлинуло з моїх долонь, обгортаючи нас обох золотавим сяйвом. Марк ахнув і впав на коліна. Його ногу викручувало — я бачила, як під шкірою щось рухається, як кістки стають на місце, як м'язи оживають після років сну.

Він не рухався, затамувавши подих, вчепившись у мою руку.

Світло згасло так само раптово, як і з'явилося, наче й нічого не було.

— Встань, — сказав Фабіан, і в його голосі була непохитна впевненість. — Спробуй встати.

Марк підвів на нього переляканий погляд, потім — на свою ногу. Повільно, наче боячись збудити давню біль, він почав підніматися, навіть допомагаючи собі рукою. Але на його подив, чоловік піднявся легко, без зусиль, без болю.

Він стояв рівно, нога не скручувалася вбік. Обидві ноги тримали його однаково.

— Як?… — його губи тремтіли. — Я не відчуваю болю. Що зі мною?

Раптово він почав вигинати ногу, не вірячи в реальність,  підстрибувати на ній, перекладатися з ноги на ногу. Сміх — божевільний, радісний сміх — вирвався з його грудей. А потім — сльози.

Марк впав переді мною на коліна, хапаючи мої руки, цілуючи їх.

— Дякую, дякую, богине, дякую…

— Ні, — м'яко, але твердо втрутився Фабіан, відступаючи між нами. — Найкращою подякою буде, якщо ти тримаєш у секреті те, що сталося. Якщо хтось запитає про диво — скажи, щоб ішли до Афін. Там справжні чудеса. Там відроджується священний вогонь Гестії.

Марк кивав, витираючи сльози тильною стороною долоні.

— До Афін, — повторив він. — Священний вогонь. Зрозумів.

Він поспішно кинувся до свого мішка і став витягувати звідти свій товар.

— Візьміть. Прошу. На знак вдячності. Візьміть сиру теж. Мені… — його голос зірвався. — Мені більше не треба йти на ринок. Відтепер я можу прогодувати свою сім'ю іншою роботою. Тією, що раніше була мені не під силу. Я зможу працювати на полі, носити важке. Відтепер я не буду почувати себе калікою, а зможу грати з дітьми. На його лиці, яке раптом стало виглядати на свої роки, проступила справжня щира посмішка.

Я взяла пиріжки та шматок загорнутого в тканину сиру. Вони були теплі, пахли домашнім затишком. Фабіану він дав два глечики з медом.

— Дякую, Марку, — сказала я тихо.

Він ще раз поклонився — низько, з повагою — і побіг, енергійно, немов підліток. Його сміх відлунював у повітрі, змішуючись із співом вечірніх птахів.

Я дивилася йому вслід, поки його постать не зникла за поворотом дороги.

— Ти зробила правильно, — дивився з якимось захопленням Фабіан.

У моїх грудях стиснулося, мене також переповнювала радість.

— Але скільки таких, як він? Скільки людей страждають…

— Ти не можеш врятувати всіх, — відповів він м'яко. — Але тих, кого зустрінеш на своєму шляху — можеш. І це вже багато. 

_____