5.2.

Шлях вивів нас на відкритіший простір. Тут дорога піднімалася вгору, огинаючи пагорб, і світ починав змінюватися. Каміння виглядало, ніби по ньому ходили ще до того, як тут почтало місто. Уздовж шляху росли дикі кущі — не доглянуті, не підстрижені, зате живі. Вітер шелестів листям, і здавалося, що він шепоче якусь давню таємницю.

— Тут краще, — прошепотіла я, сама не знаючи чому. Просто відчувала.

Фабіан усміхнувся — ледь помітно, м'яко.

— Бо тут немає свідків, — відповів він глибоким голосом. — Лише пам'ять.

Я не встигла запитати, чию саме пам'ять він має на увазі.

Попереду, на повороті дороги, з'явилися незнайомі люди.

Здогадуючись, кого вони шукають, мені стало страшно. Ми різко зупинилися. Кров відлила від обличчя, серце калатало так голосно, що здавалося — весь світ його чує.

— Це… — почала я, але голос зірвався.

— Я знаю, — сказав Фабіан і вперше торкнувся мого ліктя.

Лише торкнувся. Легко. М'яко. Але цього вистачило, щоб тепло знову ворухнулося під моєю шкірою — не різко, не боляче. Наче відповідало на його дотик, впізнавало його.

— Не біжи, — сказав він тихо, але владно. — Поки що.

Люди попереду говорили між собою. Чоловіки. Троє. Один із них тримав сувій, інший — палицю, надто рівну, щоб бути звичайною. Третій оглядав дорогу, вдивляючись у кожну тінь. Я впізнала цей погляд: пошук. Полювання, яке ще не зізналося собі, що воно таке.

— Якщо вони впізнають… — прошепотіла я, ледь ворушачи губами.

— Тоді ми змінимо шлях, — спокійно відповів Фабіан, і в його оксамитовому голосі не було ані тіні сумніву.

— Як? — видихнула я.

Він подивився на мене — швидко, уважно. І в його очах знову промайнуло те світло, що не мало бути людським. Сяюче. Глибоке. Безмежне.

— Довірся, — сказав він. — Не мені. Дорозі.

Це було безглуздо. Дороги не чують. Дороги не рятують. Дороги — це лише камінь, пил та стерті сліди тих, хто пройшов раніше.

Але коли ми зробили ще кілька кроків, я помітила дивне: стежка під ногами ніби… розширилася. Ледь-ледь. Настільки непомітно, що можна було б подумати — мені здалося. Але ні. Вона справді змінилася. Відкрилася. Так, щоб ми могли звернути вбік — туди, де ще мить тому був лише кам'яний схил.

— Ти це бачиш? — голос мій тремтів від здивування.

— Бачу, — відповів Фабіан, і в його словах не було ні тіні сумніву.

Ми звернули за ріг, а натовп попереду продовжував свій шлях, наче крізь нас. Жодного погляду, жодного зачіпання плечем. Ми стали тінями серед живих, примарами серед каміння та пилу. Я не одразу усвідомила, що затримала подих.

— Це ти, Фабіане? — вирвалося питання, сповнене і страху, і захоплення.

— Ні, — його голос був спокійним, як поверхня озера перед світанком. — Це ти, Олівіє.

Я завмерла посеред дороги.

—Невже я?
— Ти не просила мене втручатися, — нагадав Фабіан, і блакить його очей спалахнула яскравіше, мов відбиток небесного полум'я. — Ти попросила не бути самій.

Ці слова впали в мою душу, як каміння у криницю — глибоко, з тихим луною.

Ми вийшли на стару дорогу, що вила крізь місто до його воріт. Тут сонце вже заливало все золотавим сяйвом, торкалося потрісканого каміння бруківки, розтягувало тіні до людських обрисів. Повітря пахло пилом, оливковим листям і далекими горами.

І саме тут — між світлом і тінню — я побачила Деліссу.

Вона стояла осторонь натовпу, у супроводі лише однієї служниці. Але її золота сукня і горда постава не були тією обманливою простотою, що коштує більше, ніж усі мої речі разом узяті. 

— Це вона, — прошепотіла я, стискаючи кошик. — Та жінка з храму. Делісса.

Фабіан миттєво напружився. Його постава змінилася — плечі розправилися, рука ледь зрушила до пояса. Не для нападу. Для захисту. У цьому русі був вік досвіду, мудрість, старша за століття.

Делісса зробила крок уперед, і сонячне світло впало на її обличчя.

— Не бійся, — сказала вона тихо, і в її голосі не було погрози. — Я не прийшла за дотиком.

Я зупинилася на відстані, дивлячись на неї — і бачила те, що ховалося від чужих очей. Шкіра Делісси світилася не просто молодістю чи здоров'ям. Це було інше сяйво. Впевненість тих, хто зрікся часу. Хто примусив його відступити.

— Вони шукають тебе, — продовжила Делісса, і вітер сколихнув край її сукні. — І не всі бажають тобі добра.

— А ви? — вирвалося у мене, перш ніж я встигла подумати.

Делісса всміхнулася — ледь помітно, як промінь крізь хмари. У цій посмішці не було заперечення.

— Я хочу спокою, — сказала вона просто. — І тиші. А для цього ти маєш зникнути, Олівіє.

Вона підійшла ближче, простягнула руку — не до мене, а до мого кошика. Поклала всередину кілька золотих монет. Вони впали важко, задзеленчали реально, нагадуючи про ціну свободи.

— Цього вистачить, щоб піти далеко, — промовила Делісса. — І більше не повертатися.

Я дивилася на золото, наче на щось небезпечне. На дари, що можуть стати ланцюгами.

— Чому ви це робите? — шепотіла я.

Делісса нахилилася ближче. Її пахощі — дорогі олії та щось гірке, схоже на полин — огорнули мене.

— Бо диво має бути єдиним, — сказала вона тихо, майже довірливо. — Якщо воно стане доступним для всіх — воно втратить ціну. А я не збираюся ділитися тим, що отримала.

Це не було зізнанням. Це було законом її світу. Вона відступила, і тінь від її постаті впала на мої ноги.

— Йди, дівчино, — сказала Делісса. — Поки я ще можу зробити вигляд, що тебе не бачила.

У моїх грудях знову піднімалося тепло — не полум'яне, не світле. Сумне. Мов вогонь, що згасає на вівтарі, коли молитва залишається без відповіді.

Делісса байдуже повернулася і пішла. Служниця — тінню за нею. Їхні постаті розчинилися в натовпі, наче їх ніколи тут не було.

Я стояла, стискаючи кошик. Золото тиснуло в долонях, як чужа відповідальність. Як вага чужих рішень.