Розділ 5.

Вночі мені наснився сон.

Не звичайний — не той плутаний клубок образів, що розпадається щоранку, ледве розплющиш очі. Ні. Це був інший сон. Ясний. Чіткий. Наче хтось відкрив у мені двері і впустив світло, що не згасає.

Я стояла у безмежному просторі, де не було ні стелі, ні підлоги — лише м'яке, мерехтливе сяйво, що обволікало все навкруг. Повітря тут було густим, теплим, наче медом. Я не боялася. Навпаки — відчувала спокій, якого не знала ніколи раніше.

І тоді з'явився Ангел. Величний. Прекрасний. З крилами, що розпросторилися так широко, ніби могли обійняти весь світ. Вони світилися м'яким блакитним сяйвом, мерехтіли, наче зіткані з місячного світла та зоряного пилу. Кожне перо пульсувало живим теплом.

Але обличчя… обличчя було знайомим, наче у Фабіана.

Ті самі різьблені риси. Той самий прямий ніс. Ті самі губи, що не вміли брехати. І очі — сяючі блакитні очі, в яких відбивалося саме небо.

Він дивився на мене — не зверхньо, не холодно. Тепло. Так тепло, що мої очі наповнилися слізьми.

— Олівіє, — промовив він, і його голос був оксамитовим, глибоким, таким, що проникав крізь шкіру, крізь кістки, прямо до душі. — Твоє призначення — не тут.

Я хотіла запитати, де саме, але він простягнув руку — і в повітрі з'явився образ.

Місто. Величне. Прекрасне. З білими колонами, що тягнулися до неба. З храмами, що сяяли у променях сонця. З людьми, що ходили вулицями, сповнені надії.

Афіни.

— Там, — прошепотів ангел, — ти відродиш те, що давно забуто. Давній храм, де колись палав священний вогонь. Ти повернеш людям віру. Віру в світло. У силу, що дарує життя, а не забирає його.

Моє серце калатало так голосно, що здавалося — весь всесвіт його чує.

— Але… як? — прошепотіла я. — Я не знаю, як це зробити. Я не…

— Ти не сама, — перебив він м'яко. — Усе, що тобі буде потрібно, твій супутник подбає. Довірся шляхові. Довірся вогню. Довірся собі.

Він розгорнув свої величні крила — і вони огорнули мене, наче найніжніший плащ. Від всеохоплюючого почуття безумовної любові, що лилася з нього, мої очі наповнилися слізьми. Не болю. Щастя.

— Іди, Олівіє, — прошепотів він. — І не бійся. Світло завжди знає дорогу.

Сон почав розпадатися — повільно, м'яко, наче туман на світанку. Крила зникли. Обличчя розтануло. Але відчуття залишилося.

Воно палало в моїх грудях, як маленьке сонце.

Я прокинулася ще до світанку.

Сіре передранкове світло ледь пробивалося крізь вузьке віконце. Повітря було прохолодним, свіжим, наповненим тишею, що передує ранку.

Фабіан не спав.

Він сидів на лаві біля дверей — нерухомий, як статуя. Спина пряма, руки спокійно лежали на колінах. Він дивився кудись уперед, у порожнечу, наче бачив щось, недоступне моїм очам.

Коли я поворухнулася, він повернув голову — повільно, м'яко. Його сяючі блакитні очі зустрілися з моїми — і в них я побачила знання.

Він знав.

— Нам треба рушати, — спокійно промовив він, перш ніж я встигла щось сказати. Його голос був глибоким, оксамитовим, заспокійливим.

— Звідки ти знаєш? — не втрималася від питання я, сідаючи на ліжку.

Фабіан помовчав — коротку мить, що здалася вічністю. Потім усміхнувся — ледь помітно, м'яко.

— Ти говорила уві сні, Олівіє, — відповів він просто.

Я заклякла. Говорила? Що саме я говорила? Чи згадала я ангела? Чи назвала його ім'я?

Але Фабіан не пояснював. Він просто підвівся — легко, граціозно — і підійшов до дверей.

— Одягайся, — сказав він тихо. — У нас небагато часу.

За годину я зібрала в полотняну сумку змінну сукню — стару, потерту, але чисту. До кошика поклала оберемки трав, що сушилися над піччю: м'яту, ромашку, чебрець. І трохи припасів — краєць коржа, сушені фрукти, шматок сиру, загорнутий у тканину.

Фабіан чекав біля дверей, спостерігаючи за мною мовчки. Його обличчя було спокійним, але в очах — тих сяючих блакитних очах — читалася напруга, якої він не показував словами.

— Готова? — запитав він.

Я кивнула, стискаючи кошик.

Ми вийшли на вулицю.

Місто в цей час було схоже на істоту, яка не спить, але робить вигляд. Мегари дихали глибоко й важко: десь хропли п'яні, десь шурхотіли миші в закутках, десь уже скрипіли двері крамниць — перші, обережні, мов змова. Повітря пахло морем, вологим камінням і старою рибою.

Я йшла швидко, надто швидко для дівчини, яка звикла не привертати уваги. Серце билося так голосно, що здавалося — його чують усі навкруги. Кожен звук позаду змушував стискатися плечі, кожна тінь здавалася переслідувачем.

Фабіан ішов трохи збоку — не попереду й не позаду. Наче не вів, але й не дозволяв загубитися. Його кроки були тихими, майже нечутними, і це дивувало: людина з такою статурою, з такими широкими плечима мала б ступати важче. Але він рухався, наче вітер — безшумно, невловимо.

— Куди ми йдемо? — прошепотіла я, коли ми звернули з головної вулиці на вузьку кам'яну стежку між будинками.

Фабіан не зупинився. Його профіль, освітлений слабким світлом ліхтаря, що ще горів на розі, здавався різьбленим із мармуру.

— Туди, де дорога ще пам'ятає, навіщо вона існує, — відповів він глибоким оксамитовим голосом.

Я хотіла перепитати, але передумала. У цю мить мені було достатньо того, що він говорить впевнено.

Шлях повів униз — до старих кварталів, де будинки тулилися один до одного, як змовники. Балкони нависали так низько, що могли б штовхнути перехожого плечем. Тут пахло рибою, вологим камінням і ніччю, яка не встигла піти.

Вулиці звужувалися, стискалися, немов не хотіли випускати нас. Я відчувала, як стіни будинків дивляться на мене — беззвучно, осудливо.

— Вони шукають мене, правда? — з сумом та острахом спитала я того, хто, здавалося, усе знав.

Фабіан не зупинився. Не обернувся. Але відповів — коротко, чітко:

— Так.

Це слово не лякало. Воно просто фіксувало реальність.