4.2.

Всередині хатини було затишно. Піч давно прогоріла, але жар ще тримався в цеглі, розливаючись по кімнаті м’яким, ледь відчутним теплом. Я запалила маленький каганець — слабке, тремтливе полум’я ледь освітлювало стіни, кидаючи химерні тіні на дерев’яні балки під стелею.

— Ти… голодний? — запитала я, і мій голос прозвучав надто дзвінко в нічній тиші. Я раптом усвідомила, що сама не їла нічого за весь цей жахливий день. Шлунок раптом нагадав про себе — різким, болючим спазмом.

Фабіан усміхнувся — ледь помітно, м’яко. Ця посмішка була настільки красивою, що мені довелося прикусити щоку зсередини, щоб не витріщатися. Він був настільки досконалий, що здавався небезпечним навіть у цій простій, задимленій кімнаті.

— Ні, — відповів він. — Але якщо у тебе знайдеться трав’яний чай, я з радістю випив би.

Я поспішно кивнула і метнулася до полиці, де стояв глиняний глечик з водою. Руки мої тремтіли — тепер уже не від страху, а від втоми і від ніяковості. Від усвідомлення, що я стою в нічній сорочці, готуючи чай для істоти, яка, можливо, бачила народження зірок.

Я дістала сушені трави, що висіли оберемками над піччю, і кинула жменю в глечик. Поставила його на тліючий жар. Вода закипіла майже миттєво — і я розлила ароматний напій у дві глиняні чашки.

Фабіан узяв свою — обережно, ніби це був якийсь священний ритуал. Підніс до губ і зробив ковток. Не залпом, не поспішаючи. Він пив короткими, розміреними ковтками, наче смакуючи кожен нюанс, прислухаючись до відчуттів, які дарував йому напій.

Я спостерігала за ним — заворожено, не в силах відірвати погляду. Мені подобалася його зовнішність. Його досконалість була не гордовитою, а природною, як політ птаха.

Він пив чай інакше, ніж усі, кого я знала. Не як людина, що втамовує спрагу. А як хтось, хто вивчає світ через смак. Через дотик. Через найменші, непомітні для звичайних смертних деталі.

— З чого він заварений? — запитав він, підводячи на мене ці сяючі блакитні очі.

— М’ята, — відповіла я, трохи збентежено. — І трохи липового цвіту. Тітка Євласія завжди збирала його влітку. Казала, що він заспокоює.

— Заспокоює, — повторив Фабіан, ніби пробуючи слово на смак. — Так. Я відчуваю.

Він поставив чашку на стіл і підвівся — легко, без зусиль. Підійшов до стіни, де на дерев’яній балці висіли пучки трав. Торкнувся їх довгими пальцями — обережно, ніби вони були живими створіннями.

— Чебрець, — промовив він тихо. — Материнка. Деревій. Ромашка.

Я кивнула, зачарована тим, як він вивчає кожен пучок, ніби бачить у ньому щось більше, ніж просто сушене зілля.

— Ти… ти знаєш трави? — запитала я несміливо.

Він усміхнувся — і знову ця посмішка була іншою. Не людською. Занадто досконалою. Занадто світлою.

— Я знаю багато чого, — відповів він. — Але не так, як ти. Не через дотик до землі. Не через запах дощу на листі. Я знаю це інакше.

Він не пояснив, що мав на увазі. І я не запитала. Бо вже знала. Він не людина. Або точно не з наших країв.

Вечеря вийшла пізньою і мовчазною. Я з’їла лише краєць черствого коржа, але відчула себе ситішою, ніж будь-коли. Фабіан допив свою чашку і сів на лаву біля дверей, спершись широкою спиною до стіни.

Світло каганця торкнулося його профілю — і я завмерла. Різкий, але не жорсткий. Ніс прямий. Губи чіткі, але не гордовиті. Волосся — темніше, ніж здавалося в сутінках, трохи розпатлане, як у того, хто звик більше думати, ніж дивитися в дзеркала.

Я лягла на своє ліжко під вікном, загорнулася в ковдру — стару, потерту, що пахла травами і димом. Заплющила очі. Спробувала заснути, але хвилювання було надто сильним.

Я підвела голову — і побачила, що Фабіан сидить нерухомо. Дивиться в темряву перед собою. Не моргає. Не ворушиться. Ніби він не людина, а статуя, що застигла в очікуванні світанку.

Але коли він відчув мій погляд, його очі мимоволі зустрілися з моїми.

І в цю мить мені на думку спало: Ці очі не навчилися брехати.

У них не було хитрості. Не було розрахунку. Не було того холодного блиску, який я бачила в очах жерців, що розподіляли дари в храмі. У них була лише правда. Чиста. Беззаперечна. Світла.

Я заплющила очі — і нарешті, під захистом цього неземного світла, дозволила собі заснути.

****
Десь над Олімпом, де світло не мало тіней, а час не мав значення, ангели дивилися вниз.

— Вона не злякалася, — промовив Аврелій, і в його голосі прозвучало щире здивування.

— Вона прийняла, — додав Інгельсіус, вкладаючи в це слово всю глибину свого розуміння.

— Вона довірилася, — тихо сказав Архей. — І це найнебезпечніше.

Вона не зламалася та вирішила розвивати свій дар. А це означало лише одне: Вогонь не згасне. І тепер доля світу залежала від того, чи зможе ангел Аргон, що спустився у світ людей та обрав ім’я Фабіан навчити Олівію опанувати вогонь.

_____