Розділ 4.

Ми говорили довго, але час, здавалося, не минав, а розчинявся в його голосі. Кожна його фраза була схожа на шепіт вічності, що долинає з-за обрію забуття. Фабіан розповідав про речі, які, як я думала, назавжди втрачені, про міфи, які стали лише казками для дітей. Він говорив про Вогонь. Не про той, що обпалює, а про священне полум’я, яке колись живило серце Еллади.

Він розповідав про Гестію — найскромнішу з олімпійських богинь, чия присутність не вимагала мармурових статуй, але була відчутна в теплому серці кожного дому. Вона була символом гармонії, стабільності, незайманою богинею, яка відмовилася від місця на Олімпі, щоб стати вічним полум’ям у центрі вогнища.

—Символом Гестії було коло, Олівіє, — пояснював Фабіан, і його сяючі очі були схожі на два маленькі вогнища. — Вона була першою дитиною Кроноса і Реї, старшою сестрою Зевса, але вона не сперечалася, коли її місце зайняв Діоніс. Вона просто відступила від інтриг і воєн, бо її сутність — це служіння, а не влада.

Я слухала, затамувавши подих. Його слова наповнювали мене відчуттям, що мій дивний дар — це не просто випадковість, а відлуння великої, забутої традиції. Фабіан стверджував, що мій вогонь, що прокинувся через дотик до священної оливи, був покликаний повернути людям віру — ту саму віру, що згасла, коли Гестія остаточно покинула ці землі. Чому вона пішла? На це питання Фабіан лише знизав плечима:

—Це таємниця, яку людині знати не варто. Достатньо того, що її вогонь тепер знайшов нову обитель.

Проте, коли я намагалася перевести розмову на нього, на його власну історію, Фабіан ставав невловимим, як дим. Я питала про його вік, про край, з якого він прибув, про те, чи є в нього родина. Його відповіді були розмиті, як туман над річкою.

—Мій вік вимірюється не роками, а зміною епох, — казав він, а про свій дім лише загадково посміхався: «Я прийшов звідти, де світло не відкидає тіні».

Коли я нарешті підвела очі до неба, місяць уже стояв у зеніті — опівніч давно пролетіла, не залишивши й сліду. Слова дивного гостя, що назвався Фабіаном, заспокоювали, обволікали теплом, немов м’який, зітканий із зірок плащ у холодну ніч. Але коли він нарешті замовк, а тиша знову повернулася, заповнюючи двір, я раптом відчула, як страшно мені залишатися самій. Його присутність була моїм єдиним захистом від величі та небезпеки мого нового, некерованого дару.

Хатина тітки Євласії стояла на околиці селища. Дерев’яна, стара, з вузькими віконцями та дверима, що скрипіли від кожного подиху вітру. Вдень вона здавалася затишною і надійною. Вночі — порожньою, наче щось невидиме, але хиже, заповнило її кути, чекаючи, поки я заплющу очі.

А ще — мій дар. Той самий вогонь, що невпинно тлів у моїх долонях. Він був для мене надто безконтрольним. Що, якщо він прокинеться вночі, коли я спатиму або прокинуся від переляку? Що, якщо я не встигну його стримати, і він вирветься на волю? Дерево спалахує швидко. Дуже швидко. У моїй уяві вже малювалися моторошні картини, як полум’я лиже старі балки, а я стою безпорадна, нездатна врятувати ні себе, ні дім.

Я стиснула пальці, відчуваючи, як жар знову відгукується всередині. Це було не просто тепло — це було живе тремтіння, що вимагало до себе уваги та розуміння.

— Ти… — почала я, і голос мій тремтів, як листок на вітрі, видаючи мій внутрішній жах. — Ти не міг би залишитися на ніч?

Слова вилетіли самі — і я одразу ж заціпеніла від жаху.

О, світлі боги. Що я наробила?

Фабіан повернув до мене голову — повільно, здивовано. На його досконалому обличчі з’явилося щось схоже на вагання, наче він зважував не моє прохання, а його наслідки. Я побачила, як він відвів погляд убік, ніби шукав відповідь не в собі, а в зоряному небі.

Серце моє калатало так гучно, що, здавалося, його чує не лише він, а й уся Греція.

Він міг неправильно трактувати мої слова. Або ж подумати, що я… що я запрошую його не як наставника, не як охоронця від мого власного дару, а як… О, яка ж я дурна! Мої щоки запалали так само яскраво, як вогонь у долонях.

— Я не… — заметушилася я, намагаючись відкликати слова назад. — Я просто… я боюся. Боюся, що вогонь… що я не встигну його стримати… що хатина…

Я не могла зв’язати двох слів. Кожне наступне застрягало в горлі, перетворюючись на безладний, гарячковий лепет. Моя звична стриманість розсипалася на порох.

Фабіан підвів на мене очі — і в них не було ані натяку на насмішку, ані того, чого я боялася найбільше: бажання скористатися моєю вразливістю. Лише глибоке, всеосяжне розуміння.

— Якщо ти дозволиш, Олівіє, — сказав він тихо, і його голос знову став тим самим оксамитом, що обіцяє спокій. — Я залишуся. Але спатиму біля дверей. Я не хочу порушувати твої межі.

Я на мить заплющила очі і видихнула — від хвилі вдячності. Від полегшення, що затопило мене з головою. Від того, що він зрозумів. Не засміявся. Не скористався моїм страхом, а захистив мою честь.

Серце моє, що шалено билося, нарешті зробило глибокий удар — і заспокоїлося.

— Дякую, — прошепотіла я. — Я просто… боюся прокидатися одна. Боюся, що не впораюся з цим.

Він кивнув — коротко, без зайвих слів. Його обіцянка була міцнішою за будь-яку клятву. І ми, двоє  увійшли в стару, дерев’яну хатину, де тепер, під захистом Фабіана, я вперше за довгий час могла відчувати повну безпеку та сподіватися на спокійний сон.

_____
Такою в уяві Олівії поставала богиня Олімпу Гестія - скромна душею, але розкішна та прекрасна зовні.