3.2.

Здавалося, що цей чоловік прийшов саме до мене. Поки в голові вирував хаос думок, а я не наважувалася навіть поворухнутися, він почав говорити, і його голос розірвав тишу ночі, як теплий промінь сонця.

— Не бійся, — сказав він. Голос незнайомця був теплим, як оксамит, і настільки глибоким, що мені раптом захотілося плакати від незрозумілої легкості. — Я не завдам тобі шкоди.

— Хто ти? — прошепотіла я, стискаючи долоні ще дужче. Жар у них посилився, ніби реагуючи на його присутність.

— Мене звуть Фабіан, — відповів він, і його посмішка була настільки досконалою, що здавалося, ніби він витканий із місячного сяйва. — Я прийшов, щоб допомогти тобі.

— Допомогти? — Я мимоволі опустила погляд на свої руки, що світилися під покровом ночі. — Ти… ти знаєш, що зі мною відбувається?

Він кивнув і, не чекаючи запрошення, ступив у двір. Він присів навпроти мене — легко, граціозно, ніби його тіло не знало земної ваги. Навіть у присіді він зберігав велич, а лавровий вінок на його голові мерехтів від зоряного пилу.

— Знаю, — сказав він просто, і його сяючі блакитні очі зустрілися з моїми.

У цьому погляді не було нічого з того, до чого я звикла: ані осуду, ані жадоби, ані того хижого інтересу, який я спостерігала в чоловіках у храмі. Натотмість, відчула лише чисту правду і беззаперечну безпеку. Я не знала цієї людини. Не знала, звідки він. Але щось у мені, щось глибше за страх і розум, довіряло йому. Очевидно, він не був одним із тих, хто полював за рідкісними талантами. Переконавшись, що я не втечу, не зникну, як тінь, Фабіан без поспіху продовжив:

— Ти отримала дар, Олівіє. Священний вогонь. Він не обпалює тих, хто несе його з чистим серцем. Але він вимагає розуміння. А ти ще не розумієш, що з тобою сталося.

— Я нічого не розумію! — вирвалося з мене, і я не впізнала власний голос — він був надто гучним, надто відчайдушним, надто живим. — Я просто розлила олію! Я не просила про це! Я не хотіла, щоб зморшки Делісси зникли, щоб весь натовп дивився на мене, наче я — якесь чудовисько! Я не хотіла цього вогню! Я просто хотіла… хотіла залишитися собою…

Голос мій зірвався. Сльози, які я стримувала весь день, нарешті прорвалися — гарячі, солоні, безконтрольні.

Фабіан не поспішав мене втішати. Не казав, що все буде добре. Не намагався заспокоїти порожніми словами. Він просто чекав. Дозволив мені плакати. Дозволив мені бути слабкою.

— Ті, хто просить про дар, зазвичай не можуть його отримати, — м'яко промовив він, коли мої ридання стихли. Його голос був схожий на музику — не ту, що лунає в храмах, а ту, що співає вітер у гаях. — Дар приходить до тих, хто здатен його прийняти. Не тому, що вони сильні чи амбітні. А тому, що вони справжні.

Я підвела на нього очі — червоні, набряклі від сліз.

— Але я не справжня! Я… я нічого не вмію. Я ніхто. Я —

— Ти Олівія, — перебив він, і в його голосі не було ані тіні сумніву. — Дівчина, яка розлила олію не тому, що хотіла слави. А тому, що руки тремтіли від страху зробити щось не так. Дівчина, яка торкнулася до Делісси не тому, що прагнула влади. А тому, що відчула — їй потрібна допомога. Ти не вміла контролювати вогонь. Але він прийшов до тебе саме тоді, коли твоє серце було відкритим. Саме тому ти справжня.

Я дивилася на нього — на це досконале обличчя, на ці неземні очі, що відбивали зоряне небо, — і раптом усвідомила: він не просто людина. Можливо, він зовсім не людина.

Але я не боялася.

— Чого ти хочеш від мене? — запитала я тихо. Моє звичне бажання сховатися, стати непомітною, нарешті відступило перед його спокоєм.

— Допомогти розкрити себе, — відповів Фабіан, і його погляд став серйозним, але не холодним. — Твій вогонь — це дарунок Небес. Він не звичайний. Він здатен зцілювати, Олівіє. Повертати людям силу, здоров'я, допомагати одужувати. Твій дотик до Делісси у храмі був першим свідченням цього. Ти повернула їй не просто молодість. Ти повернула їй віру в диво. А це — найцінніше.

Він зробив паузу, дозволяючи мені осмислити його слова.

— Але якщо ти не навчишся розуміти цей вогонь, він спалить — і тебе, і тих, хто поруч. Не тому, що він злий. А тому, що він живий. І він не знає меж.

Фабіан простягнув свою велику, теплу руку. Я побачила, як його шкіра, освітлена місяцем, світиться ледь помітним блакитним ореолом. І я, сама не розуміючи, де взяла цю сміливість, поклала свою палаючу долоню в його.

Жар у моїх руках миттєво змінився.

Він став безмежним теплом, що проникало крізь шкіру, крізь кістки, прямо до серця. Вогонь у мені спалахнув — але не болісно, не загрозливо. Він заспівав. Тихо. Ніжно. Наче колискова, яку я чула в далекому дитинстві, коли мати ще любила мене, коли світ ще здавався безпечним.

Я заплющила очі — і почула його. Не вухами. Серцем.

Мій вогонь не був руйнівним. Він був живим. Він дихав. Він хотів допомагати.

Сльози знову покотилися по моїх щоках — теплі, солоні, але це були інші сльози. Не розпачу. Не страху.

Звільнення.

— Ти не одна, Олівіє, — прошепотів Фабіан, дивлячись мені в очі. Його погляд був обіцянкою. — І ти не помилилася у своїх припущеннях. Ти обрана. Не для величі, не для слави. А для того, щоб нести світло туди, де панує темрява. Твій вогонь здатен пробуджувати в людях їхні найкращі якості, повертати їм віру. Віру в себе. У диво. У те, що життя — не лише біль і порожнеча.

Він говорив — і я слухала, затамувавши подих.

— Сьогодні, коли ти доторкнулася до священної олії, — продовжував Фабіан, — ти стала провідником. Олія — це символ, що ще не згас. Символ зв'язку між Небесами і землею. І саме твоя взаємодія з нею дозволила вищим силам активувати вогонь, що спав у твоїй душі. Це не випадковість. Це знак, що настав час.

Я дивилася на нього — на ці сяючі очі, на цю досконалу посмішку — і вперше за цей жахливий день відчула, що не зламана.

Виявляється, це не помилка. Не прокляття. Не покарання за якийсь невідомий гріх.