Розділ 3.

Рішення не впало громом з небес. Воно просочилося крізь світло — повільно, невблаганно, як олива крізь тканину. Небо над Олімпом залишалося незмінним: вічне сяйво без тіней, без початку, без кінця. Але ангели не розходилися. Вони стояли колом, і напруга між ними густішала з кожним подихом вічності.

Бо щось сталося. Щось, чого не мало статися.

Випадок у храмі з Олівією не просто стривожив Раду — він розколов їхню рівновагу, наче блискавка розколює небо перед грозою.

— Ми порушили закон, — голос старшого ангела Архея лунав, як удар молота об ковадло. Холодний. Незаперечний. — Вона не готова. Вона навіть не розуміє, що означає «готовність».

— Вона ніколи не буде готова, — відповів Інгельсіус, і в його словах палало щось живе, майже людське. — У цьому вся суть! Готовність — це броня, що вбиває вогонь ще в зародку. Нам потрібна не броня. Нам потрібна щілина, крізь яку священне полум'я зможе дихати.

— Це не суть, — холодно відрізав Горацій, чий голос звучав, ніби сам час проголошував вирок. — Це хаос. Ти бачив, що сталося в храмі? Це був не контрольований потік. Це був вибух. Дитина розлила олію — і раптом її долоні стали провідником для сили, яку ми тисячоліттями тримали за сімома печатками.

Аргон стояв осторонь кола — не віддалено, але й не в самому центрі. Його світло було іншим: м'якшим, теплішим, ніби в ньому ще тліло щось від людського серця. Він дивився вниз — не на міста, не на храми з мармуровими колонами, що давно забули справжній вогонь.

Його погляд зупинився на ній.

— Вона вже відчула, — тихо підтвердив Аврелій. — Ми всі бачили сплеск. Зморшки зникли з обличчя жриці Делісси. Натовп божеволів від заздрості й жадоби. Це не випадковість. Дар прокинувся.

— Недосконалий! — заперечили відразу кілька голосів. — Некерований! Вона не знає, як його стримати. Вона навіть не усвідомлює, що це її дар!

— Живий, — сказав Аргон.

Це слово повисло в просторі, ніби щось заборонене. Ангели не любили його. Воно не вписувалося в кодекси, не мало меж, не піддавалося обліку.

Світло навколо нього напружилося, ніби саме воздуха чекало пояснення.

— Назви це своїм ім'ям, Аргоне, — звернулися до нього. — Що саме ми робимо?

Він не відповів одразу. Дивився вниз — на ту маленьку постать, що сиділа в тісному дворі, притискаючи долоні до грудей і намагаючись не плакати.

— Ми не наділяємо, — нарешті промовив він, і кожне слово лягло важко. — Ми відкриваємо. Дар уже є. Він був у ній завжди — як насіння під землею, що чекає дощу. Ми лише дозволяємо йому прорости. Не даємо їй силу. Даємо їй шанс не зламатися під нею.

— Це підміна понять! — пролунав різкий голос позаду. — Ти називаєш це довірою. Але це безвідповідальність.

— Це різниця між владою і довірою, — відповів Аргон, і в його голосі прозвучала сталь. — Ми століттями обирали тих, хто готовий володіти. Селена, Устина — вони сильні. Вони знають ритуали. Вони не зламаються. Але саме тому вони можуть зламати світ. Вони візьмуть вогонь і зроблять його своїм. А Олівія… вона може лише нести. Бо не знає, як володіти.

Тиша стала густою, майже матеріальною.

— Якщо вона не витримає, — пролунало нарешті, — ми втратимо час. Вогонь згасне назавжди.

— Якщо витримає, — додав інший голос, — ми втратимо контроль. Вона не буде слухатися. Вона не буде нашою.

— Ми його вже втратили, — спокійно відповів Аргон. — Давно. Коли люди перестали приносити справжню подяку. Коли вино в храмах скисло, а фрукти втратили смак. Коли олія стала єдиним нагадуванням про нас — і навіть її розливають без трепету. Контроль ми втратили тоді, коли перестали чути людей. А тепер намагаємося повернути вогонь — не силою, а довірою.

Тиша поглибшала.

Й тоді — без урочистості, без блиску, без печаток і благословень — було зроблено те, що не мало назви в жодному з небесних кодексів.

Дозвіл.

Не наказ. Не благословення. Не вибір.

Лише — не заважати.

Світло розійшлося, відкриваючи шлях — тонкий, майже невидимий, як нитка павутини між світами. Вона не сяяла. Вона просто була.

— Ти підеш, — сказали Аргону. Це не було питанням.

— Я вже йду, — відповів він.

*** 
**Олівія**

Я не знала, що в ту мить небеса зважували мою душу на невидимих терезах. Я просто намагалася пережити цю ніч.

Долоні пекли. Це не було схоже на звичайний опік від розпеченої печі — це було інакше, глибше. Ніби всередині кісток тліло щось живе, невгамовне, що вимагало виходу, але не знаходило його. Я притискала руки до грудей, сподіваючись серцем втамувати цей жар; стискала кулаки до білизни суглобів; занурювала їх у крижану воду з глиняного глека. Нічого не допомагало. Невидимий вогонь не згасав, але й не нищив шкіру. Він просто чекав.

Чекав на щось, чому я ще не мала назви.

Я сиділа в самому кутку нашого маленького подвір’я, занурена в густі тіні, де нічиє око не могло мене заскочити. Тітка повернулася лише на мить — залишила оберемки трави для сушіння, чий терпкий запах полину та лаванди наповнив повітря, і знову пішла до дочки, аби допомогти з галасливими двійнятами. Раніше ця самотність образила б мене, але сьогодні я була їй вдячна. Мовчання ночі давало змогу думати. Зважувати кожен подих.

Над головою, мов розсипане пшоно на чорному оксамиті, миготіли зірки — байдужі до людських бід, далекі й недосяжно прекрасні. Я дивилася на них, а в моїй голові стукало одне-єдине питання: «Чому я?».

Ніколи не вважала себе особливою. Пшеничне волосся, що вічно вибивалося з-під хустки, світло-карі очі з ледь помітним оливковим відтінком — у мені не було нічого, за що міг би зачепитися погляд перехожого. Я не вміла співати так, щоб затихали птахи, як Делісса. Не володіла мистецтвом чарувати словами, як жриці у великому храмі. Я була просто… тиша. Непомітна тінь у світі яскравих барв.

А тепер у моїх руках оселилося полум’я. І хоча ніхто не промовив цього вголос, я відчувала — це була доля. Прокляття або дар, якого я не просила.